Читати книгу - "Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов"

— Михасю, невже це ти? — нарешті схаменувся ВВ. — Але навіщо?

— До побачення, — і капітан, запхавши до портфеля телефон і підписаний Михою, понятими та ним самим акт, пішов.

— Михасю, навіщо ти це зробив? Вже від кого, від кого, але від тебе я такого не очікував… — ВВ здивовано й сумно похитав головою.

Розділ 3

Миха повертався додому мов у воду опущений. Поруч ішов Льоха:

— Ти це… не… Та не парся ти так, чуєш? Тільки повному йолопу не зрозуміло, що ти тут ні до чого!

— Льохо, є мій телефон, і в ньому номер міліції. Це речовий доказ, розумієш? Що я батькам скажу?

— Речдок… Речдок… Теж мені! Ясно, що це якийсь щуряка підстроїв! Наше завдання — знайти це падло і надавати йому по вухах за такий підступ!

— Михо! Льохо! — Ззаду хлопчаків наздоганяли Настя і Яна.

— Михо, ми все знаємо, — сказала Яна. — Але ж це якась нісенітниця!

— Це навіть не якась, це повна нісенітниця! — впевнено заявила Бонасьє, — тебе хтось підставив.

— Його треба знайти. Знайти і…

— Викликати на дуель! — закінчила Бонасьє.

— На тапочках… — похмуро додав Миха, — хто в кого влучить з двадцяти метрів…

— Так, досить криком кричати! — рішуче промовив Льоха. — Чого рознюнився? Шукати цього щура треба, а не шмарклі по обличчю розтирати!

— Вперед, Михо! Ти ж найкращий детектив! Умикай кумекалку! — Бонасьє навіть ногою притупнула.

— Михасю, ти ж можеш… — м’яко попросила Яна.

Миха струснув головою, наче проганяючи невидиму ману: а й справді, тут не рюмси розпускати треба, а думати! Ворушити мозковими звивинами!

— Добре! Міркуймо! — Вони якраз увійшли в Льохів двір, де стояв козлячий столик — улюблене їхнє місце.

Першим заговорив Миха. Він заплющив очі й почухав потилицю, збираючи думки докупи:

— Що ми знаємо? Спочатку в мене поцупили зошит з математики.

— Це коли Логарифма тобі двійку вліпила?

— Еге ж. Я вдома все перерив, але зошит так і не знайшовся. Тепер я впевнений: його поцупив той самий щуряка. Кому потрібен зошит? Ясно, що його вкрали, щоб Логарифма вгилила мені двійку. А далі… Далі хтось подзвонив з мого телефону в міліцію й повідомив, що школу заміновано. Відомий точний час дзвінка: двадцять по дев’ятій, тобто під час перерви між першим і другим уроком. Перед контрольною з математики. Капітан перевірив класний журнал — а в мене там двійка. Кумекаєте? Хтось усе точно розрахував. Телефон лежав у мене в заплічнику. Щоб подзвонити, треба було його витягти звідти, увімкнути…

— А код? Адже треба знати PIN-код? — тут-таки запитала Яна.

— Він у мене не закодований.

— Ясно… А даремно…

— Сам знаю, що даремно. Не перебивай, добре? — Мовчу, мовчу…

— Взяти його можна було тільки на перерві, коли ми з Льохою вийшли в коридор. Льох, пам’ятаєш?

— Ага, ми біля вікна стояли… У туалеті ще були… Слухай, та ж перед контрольною половина народу в класі залишилася, сиділи, зубрили математику… Невже ніхто не бачив?

— Так… Чоловік із п’ятнадцять у класі точно було. Давай по-іншому. Нашкодили мені особисто, так? А навіщо? Може, хтось хотів помститися? Хто міг мені помститися з тих, що лишалися в класі? З Артемоном минулого тижня посварився… Пам’ятаєш, він на мене наїхав за те, що я йому контрольну з англійської не дав списати? Він тоді нахвалявся друзяк покликати й пику мені натовкти. Міг він мені таку свиню підкласти? Мабуть… Та ще й та справа зі шкільним музеєм… Йому тоді добряче перепало, мало за ґрати не загримів..

— А Рудик? — посміхаючись, запитав Льоха.

— А що Рудик?

— Не прикидайся шлангом! Наче не знаєш! Яно, залицяється до тебе Рудик?

— Треба він мені! — фиркнула Яна. — Мені руді не подобаються…

— Зате ти їм подобаєшся! — зареготав Льоха.

— Відчепися… — Янка закопилила губу.

Бонасьє задивилася в небо:

— А що? Заради справжнього палкого кохання, — вона скоса глянула на подругу, — чоловіки здатні на все… Льохо, ти правий, Рудика виключати з числа підозрюваних не можна.

— Дурні ви всі, — стиха промовила Яна.

— Не забивай нам баки, — спалахнув Льоха. — Тут Миху рятувати треба, а ти викаблучуєшся. Залицяється до тебе Рудик? Залицяється! Ти на нього уваги не звертаєш? Не звертаєш. Хто заважає? Хто затуляє перед тобою світлий Рудиків образ? Миха! Отже, його треба усунути! Логічно?

— Ще й як! — підтримала брата Бонасьє.

— Рудик залишався тоді в класі, я це точно пам’ятаю! — замислено проказав Миха й почухав потилицю. — А знаєте, я з Миколкою Гасисвітлом нещодавно побився.

— З Миколкою? — здивовано здійняла брови Бонасьє.

Минулого тижня Миколка гупнув Бонасьє по спині важкої хрестоматією, Бонасьє лише здригнулась, але нічим не відповіла. Ну, Миха й заступився за сестру свого найкращого друга. Дочекавшись, поки Бонасьє зникне за рогом школи, він взяв Миколку за плече:

— Ти чого це Бонасьє зачіпаєш? Хіба не знаєш, що вона Льохова сестра?

— О, захисничок намалювався! Тебе не спитав! Гаси світло! Хочу зачіпати — і буду. А пхатимеш носа, то й тебе зачеплю!

Тут Миха йому й заїхав.

— Гаси світло… — сказав Миколка, вражений Миховою рішучістю, і відповів тим самим.

Миха бійок не любив, але тут образили другову сестру! Крім того, він дружив з Яною, кращою Настиною подругою.

Зав’язалась бійка, в результаті якої обидва отримали по кілька синців. До того ж у Миколки Гасисвітла під правим оком темнів жирний басаман.

— Міг Миколка зачаїти образу за орден під оком? — розмірковував Миха. — Звичайно, міг. Мітка вийшла знатна, що й казати…

— То це ти Гасисвітлу ту шмуглю поставив? — здивувалася Бонасьє. — За мене?

— Молодець! — похвалила друга Яна. — Знатиме, як дівчат ображати! Піжон…

— Дурень! — кинула Бонасьє. — Може, я нітрохи на нього не злостилася, може, навіть зовсім навпаки!

— Ти про що? — здивовано запитав Миха. — Як це зовсім навпаки? Ти маєш на увазі, що мріяла отримати від Гасисвітла по хребту хрестоматією?

— Які ви всі, чоловіки, дурні! Ян, скажи йому!

Яна багатозначно зітхнула: вона була явно на боці Бонасьє, тільки не хотіла цього показувати.

— Здуріти можна… Спробуй вас зрозумій! їх луплять, а їм це ще й подобається… — пробурмотів Миха. — Добре, не про це зараз, — він почухав за вухом. — Більше ні з ким у мене непорозумінь не було. Начебто…

Отже, було троє підозрюваних. Трохи подумавши, Льоха сказав:

— Чуєш, Михо, а що ти скажеш про Філімона?

Миха знизав плечима:

— У мене з ним жодного зачіпок не було. Ні, що йому до мене?

— Ну, не кажи, не кажи… Філімон — ще той жук. Він міг