Читати книгу - "Аквадіос, Teremok"

Десь на вулиці виднілися русалки — граційні створіння з блискучими хвостами, що плавали у воді, залишаючи за собою легкий блискучий слід. Вони тихо щось обговорювали між собою, їхні голоси лунали, як спів далеких китів.

Іноді траплялися монстри-субстанції — незрозумілі створіння, що нагадували живі галюцинації. Їхні тіла постійно змінювали форму, здавалося, що вони не мають жодного постійного вигляду.

– Це все виглядає нереально, – мовила Анастасія, глибоко вдихнувши. – Тут є щось знайоме, але водночас усе абсолютно інше.

Раптом вони проходили повз одну з будівель — невеликий, дещо затінений магазин, вивіска якого світилася мерехтливим блакитним світлом, і почули, як хтось їх покликав:

– Гей, ви там! – голос був високий, але теплий, і водночас трохи дивний, наче його приглушувала вода.

Друзі обернулися і побачили постать, що стояла в тіні будівлі. Спочатку їм здалося, що це людина, але приглянувшись, вони помітили, що з цією істотою щось не так. Очі, які блищали великими, риб'ячими зіницями, відразу привернули їхню увагу. Шкіра була вологою, а на шиї виднілися маленькі жабри, які ледь помітно рухалися. Її пальці були схожі на плавники — широкі, з перетинками між ними. Вона злегка махала рукою, запрошуючи їх підійти ближче.

– Це до нас? – тихо запитала Кріс, дивлячись на істоту.

– Думаю, так, – відповів Кирил і зробив кілька кроків вперед. Вони всі наблизилися до цієї дивної істоти.

– Ви хто такі? – жваво спитала вона, і в її голосі відчувалася дитяча цікавість. Істота нахилилася трохи вперед, ближче до них. Вона була не то дівчинкою, не то вже старенькою бабусею — складно було визначити її вік. Лиця майже не видно, але її очі дивилися уважно і трохи грайливо.

– Ми… нові тут, – Кріс обережно відповіла, не знаючи, як краще пояснити свою ситуацію.

– Нові? О, це добре! Дуже добре! – захоплено вигукнула вона, махаючи руками-плавниками. – Я Стефа! Тут давно не було нових. Ви маєте залишитися у мене жити! У вас ще немає домівки, так? – вона не чекала відповіді і вже почала швидко говорити далі, заливаючи їх інформацією. – Я тут живу вже дуже давно. Ой, і ви всі такі молоді, такі цікаві! Що ви тут робите? Звідки прийшли? Це ж диво, що ви тут опинилися, правда ж?

Друзі були трохи приголомшені її енергією, але виглядало так, що вона дійсно доброзичлива.

– Ми… тільки-но прийшли, і не знаємо, що робити, – нарешті промовив Кирил.

– О, це не біда, не біда зовсім! Ви залишаєтеся в мене, і все буде добре. Я вам усе покажу, усе розповім! – вона розмахувала руками, захоплюючись власними словами. Її плавники блискали під світлом води, а на обличчі світилася тепла усмішка.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – обережно мовила Анастасія. – Ми не маємо іншого вибору, так що… дякуємо.

Стефа радісно заплескала в руки-плавники і повела їх до свого будинку.

Коли вони увійшли до будинку, перше, що вразило друзів, — це затишок і комфорт, які вони відчули, ніби знову опинилися у своїй реальності. Всередині будинок виглядав зовсім не так, як здавався зовні. Здавалося, що його поверхи були навалені один на одного, наче конструкція мала обвалитися будь-якої миті. Проте інтер'єр був ретельно продуманий, кожна деталь на своєму місці, жодного хаосу.

Увійшовши, вони опинилися в затишній вітальні. Великий дубовий стіл стояв посередині кімнати, а перед ним — камін. Камін під водою? У Кріс, Кирила та Анастасії на мить майже одночасно виникло питання, але вони вирішили не озвучувати його, розуміючи, що в цьому світі все може бути інакшим.

– Камін під водою, – усміхнулася Стефа, наче читаючи їхні думки. – Тут, у нашому світі, багато речей незвичайні. Це подарунки подорожуючих з різних світів. Камін — один з таких дарунків. А ви помітили полицю з речами?

Вона показала на стелаж, що займав всю стіну. Там були предмети, яких друзі ніколи не бачили: скляні кулі з мерехтливими всередині світлячками, металеві конструкції з вигравіруваними символами, що не належали жодній відомій мові, і навіть маленький кораблик, який повільно плавав в акваріумі, що стояв на полиці.

– Ось це, – Стефа доторкнулася до картини, що висіла на стіні, – мені подарував художник із Землі. Це було давно, 675 років тому. Він сказав, що це поля з вашого світу.

Кріс вдивилася у полотно і не могла повірити своїм очам. Поля, що на картині, дійсно були схожі на ті, де вони гуляли до того, як потрапили сюди. Проте поля на картині були густіше вкриті деревами, і вдалині виднілися пагорби.

– Це наші поля! – захоплено вигукнула Кріс, не витримавши.

Стефа зраділа не менше:

– Серйозно? Оце так диво! Давненько з вашого світу ніхто не приходив. Може, ви мені розкажете щось нове? Адже цей художник, знаєте, давно вже не приходить.

Після короткого обміну емоціями Стефа вирішила провести екскурсію по будинку.

– Ось, це перший поверх, тут мої володіння, – вона показала на затишну вітальню. – Тут ми з вами зможемо сидіти вечорами. За цією дверима моя кімната. Тут є ванна, і я навіть маю дещо з вашого світу — мило й шампунь із запахом квітів! А ще є загальна кухня. Погляньте, як все тут зроблено в морському стилі: світлі меблі, круглі віконця, крізь які видно море. Це мій улюблений куточок — ваза з коралів на столі. Це теж один із дарунків.

Кухня була така ж затишна і світла, як і вітальня. Меблі ніби дихали свіжістю моря, а у вазі дійсно стояли корали, що переливалися всіма барвами.

– Далі на другому поверсі, – провадила Стефа, – ще дві кімнати, кожна з власною ванною. Вони призначені для гостей, таких як ви. Між ними невеликий коридор, що також слугує вітальнею. І тут теж все зроблено в морському стилі, але ліжка і ванни пристосовані для різних гостей. Ви побачите, що вони більше схожі на ті, що у вас вдома.

Сходи на другий поверх вели до двох затишних кімнат. Тут також відчувався морський стиль — на стінах висіли картини з підводними пейзажами, круглі вікна пропускали світло, яке відображалося у воді, створюючи красиві візерунки на підлозі. Ліжка були величезними, а меблі в кожній кімнаті — зручними та домашніми.