Читати книгу - "Аквадіос, Teremok"

***

Кріс озирнулася навколо, і те, що вона побачила, змусило її зупинитися на мить. Вони стояли посеред незвичайного міста, схожого на те, до якого вони звикли, але щось тут було кардинально іншим. Навколо них не було повітря, як вони знали раніше — усе було заповнено водою. Замість неба над їхніми головами мерехтіли сонячні промені, що пробивалися крізь товщу води, утворюючи химерні світлові плями на поверхнях будівель і вулиць.

– Ми... на дні океану? – Кріс намагалася усвідомити те, що бачить перед собою. Вона простягнула руку вперед і зробила крок, але несподівано відчула, що її тіло стало неймовірно легким. Земля під ногами ледь відчувалася, а кожен її рух був плавним і невагомим.

– Я відчуваю себе, як рибка в акваріумі, – промовив Кирил, спостерігаючи, як його рука рухається у воді повільно і плавно. Він зробив кілька кроків уперед, дивлячись на величезні будівлі, що ніби плавали в цьому водяному просторі. Вони були незвичайної форми, схожі на старовинні палаци, але водночас прозорі й блискучі, наче зроблені з кристалів. Тіні від них розбігалися на всі боки, утворюючи химерні форми.

– Але як ми можемо дихати тут? – здивовано спитала Анастасія, роблячи глибокий вдих. Вона очікувала відчути прохолоду води, але ні — легені наповнювалися чимось легким, схожим на повітря, але водночас вологим і свіжим.

– Це не просто вода, – Кріс задумливо поглянула вгору, дивлячись на те, як хвилі й промені сонця змішуються між собою. Їхні кольори утворювали вражаючі райдужні візерунки на воді, додаючи цьому світу відчуття казковості.

Навколо них плавно рухалися дивні тварини. Нагадували риб, але водночас у них були химерні форми й розміри — одні були схожі на невеликі блискучі комети, інші — на величезні, повільно пливучі медузи, що світилися зсередини. Вони м’яко ковзали повз друзів, не звертаючи на них уваги, як на частину свого світу.

– Як тут усе красиво, – промовила Кріс, захоплено спостерігаючи за цими створіннями.

Вулиці міста були викладені блискучим піском, який ніби поглинав світло, створюючи навколо загадкову атмосферу. Будинки піднімалися на кілька поверхів, здавалося, що вони зроблені зі скла і водночас схожі на коралові рифи. Їхні стіни виблискували, ніби обсипані коштовними каменями, а всі кути і закутки були вкриті різноманітними водоростями, які, коливаючись, створювали ілюзію постійного руху.

– Тут ніби весь час щось змінюється, – відмітив Кирил, уважно спостерігаючи за будівлями, які здавалися такими ж живими, як і все інше довкола.

– Але чому нас сюди привели? – запитала Анастасія, повільно рухаючи рукою в повітрі-воді, ніби намагаючись знайти відповіді на свої питання.

Її слова зникли в тиші, і в цю мить перед ними з'явилася дивна постать. Вона матеріалізувалася ніби з самого повітря, що оточувало їх, або, можливо, з тіней, які падали від навколишніх будівель. Невизначена, химерна, ця постать була чимось середнім між людиною і створінням з їхніх найглибших страхів. Її тіло було напівпрозорим, а обличчя здавалося водночас людським і нелюдським — незрозуміла гра світла й тіні змінювала його риси кожної секунди.

– Хто ти? – наважився спитати Кирил, зробивши крок вперед.

Постать не відповіла одразу, але повільно підняла руку, вказуючи на них. Її очі, якщо це були очі, яскраво світилися незвичним зеленим відтінком. Голос, коли він нарешті пролунав, був тихим і водночас глибоким, ніби доносився з глибин самого океану.

– Ви... прийшли, щоб змінити цей світ, – відповіла постать, ніби читаючи їхні думки.

– Що це за місце? – Кріс намагалася стримати хвилювання.

– Це інший варіант вашої реальності, – відповіла постать. – Тут усе під водою, але ви можете дихати. Ви можете бачити цей світ так, як ніколи раніше. Але це місце — не просто ілюзія. Воно живе своїм життям.

Постать підняла руку і повільно змахнула нею в повітрі. І раптом, довкола друзів усе почало рухатися швидше. Будівлі, вулиці, навіть вода — усе навколо затанцювало в незрозумілому вихорі. Кольори почали зливатися в одне ціле, і Кріс відчула, що її тіло стало легким, як ніколи раніше.

– Ви повинні зрозуміти, чому ви тут. Лише тоді ви знайдете шлях назад, – додала постать, і її тіньова фігура почала поступово зникати в товщі води.

Друзі, трохи розгублені та не впевнені у своїх діях, вирішили йти куди їх поведуть ноги. Їхня подорож почалася зі знайомства з дивним містом, що постало перед ними в усій своїй казковій та водночас хаотичній величі.

Місто було схоже на дивний мікс архітектурних епох і стилів. Ось вони йшли повз величезний кришталевий палац, який відсвічував усіма барвами під сонячним світлом, що проникало через товщу води. Його колони і башти виглядали так, ніби були збудовані з гігантських коралів. Поруч із палацами химерно поєднувалися сучасні багатоповерхівки — такі, як у їхньому рідному світі, але з одного боку вони обростали водоростями, а з іншого світилися якимось внутрішнім сяйвом. Інколи траплялися звичайні хатки — будиночки з червоними дахами і дерев’яними парканами, як у селах. І поряд з усім цим були магазини, що виглядали, як прості торгові лавки, на кшталт тих, що можна побачити в китайському стилі. Вивіски з ієрогліфами та яскраві червоні ліхтарі підсилювали відчуття, що вони опинилися в казковому колажі реальностей.

– Дивно... це все виглядає так, ніби його зліпили з різних частин світу, – задумливо промовила Кріс, оглядаючи вулиці.

– А ще більше вражає, хто тут живе, – відповів Кирил, зупинившись, щоб подивитися на жителів міста. Він помітив кілька істот, що повільно пересувалися вздовж вулиць. Були серед них і знайомі образи, схожі на людей, але їхні очі світилися якимось дивним синюватим світлом, наче вони ніколи не бачили сонця.

Повз них пробігла маленька химерна істота, що нагадувала ту саму субстанцію, яку вони бачили біля колисанки. Вона рухалася, як жива тінь, лише іноді змінюючи свою форму. Ще кілька таких створінь, схожих на тіні з риб'ячими плавниками, пройшли повз друзів, не звертаючи на них уваги.