Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

— Не переживайте, тітко! Батько тільки що взяв його на роботу, він буде працювати, все вирішиться!

Андрій, хоч і не збирався брехати, не міг не підключитися до її слів.

— Так, це правда, — підтвердив, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині розумів, що такої домовленості ще не було.

Тітка з усмішкою кивнула.

— Ну що ж, якщо так, то нічого страшного. Я завжди рада допомогти. Ось, квартира ваша.

Андрій важко зітхнув, відчуваючи, як напруга поступово спадає, приймаючи з її рук ключі. Вони вийшли з квартири, і, коли двері зачинилися за ними, Андрій повільно повернувся до Марти:

— Але навіщо ти збрехала? Ти ж сказала, що батько взяв мене на роботу... Чому?

Марта не одразу відповіла, збентежено посміхнувшись.

— Тому, що я знала, що ти не зможеш сказати «ні». Тітка точно б не здала квартиру людині, яка не має стабільного доходу. Я не хотіла, щоб ти відмовився через це. А потім... ти сам все вирішиш. Важливо, що ти маєш шанс. І ти точно знайдеш, як розв’язати це питання.

Андрій розгублено подивився на неї, а потім посміхнувся.

— Мабуть, ти права. Просто я... не люблю брехати.

— Це була не брехня, а допомога. Ти ж не сказав, що не хочеш працювати, — сказала Марта, кидаючи йому хитру посмішку. — Все буде добре. Ти впораєшся.

Андрій, хоч і був здивований її рішучістю, зрозумів, що в цій ситуації важливо було діяти. І, можливо, зараз саме той момент, коли маленька брехня може відкрити двері до великих можливостей.

Коли вони вийшли з квартири й ступили на снігову доріжку, Андрій спіймав себе на думці, що йому приємно бути поряд із Мартою. Він не зовсім розумів, коли це сталося, але відчував: її присутність приносить якусь теплоту навіть у цей холодний зимовий день.

Вона була щирою, відкритою, з усмішкою, яка могла розвіяти будь-які сумніви. І найголовніше — завжди готова була допомогти. Це дивувало Андрія, адже не кожен, кого він зустрічав, готовий був так безкорисливо втручатися в чужі проблеми, особливо не знаючи людину надто добре.

Марта не звертала увагу на його нерішучість чи навіть на те, що він відчував себе не в своїй тарілці. Вона просто допомогла. І не лише сказала слова підтримки, а знайшла реальне рішення, що, як здавалося, виводило Андрія з тупика. Це, мабуть, було щось більше, ніж просто дружній жест. Він почував себе так, ніби тягар, який ніс цілу добу, став легшим.

«Вона така проста, така добра. І в той же час… так життєрадісна. Як це не дивно, але мені здається, що я б міг бути з такою людиною. Щось у її світлій енергії захоплює. Вона, як полум'я, яке згорає і зігріває навколо.»

Але він швидко відвернув ці думки. Вони були чужі та нові, а зараз потрібно сконцентруватися на тому, як впоратися з найближчими проблемами. Проте, як би він не намагався, не міг позбутися цього легкого відчуття тепла від її присутності.

Андрій розумів, що це незвично. Він відчував до Марти глибоку вдячність, але разом із тим і неприємне почуття зобов'язаності, яке не дає спокою. Вона зробила так багато для нього — не просто знайшла квартиру, але й, по суті, розв’язала його проблеми. І це справді важливо. Вона стала тією, хто змінив хід його ситуації, і це викликало в ньому не лише полегшення, але й якесь пригнічення.

Марта не була надзвичайною красунею — вона мала свою природну чарівність, але це не те, що справді привертало увагу. Йому здавалось, що її привабливість в чомусь глибшому — у її душевній відкритості, в її здатності допомагати без очікування нічого натомість. Вона чудовий друг, не більше й не менше. І, на жаль, саме це робило все складнішим для нього.

Андрій не міг позбутися відчуття, що не справляється із ситуацією. Він чоловік, а все вирішує жінка. Це здавалось йому несправедливим. Як так? Він не був слабким, але цього разу Марта витягла його із ситуації, в якій сам не зміг би впоратись. Це викликало в ньому відчуття некомфортності. Якби був на місці її батька або когось іншого, хто міг би стати підтримкою для неї, було б зрозуміло. Але зараз виглядало так, наче він потрапив у борг. І це принизливо, навіть якщо вона не вимагала нічого на заміну.

Стискав губи, коли йшов поряд із нею, не знаючи, як правильно відреагувати на це нове почуття. Можливо, саме через це він відчував певну дистанцію. Не хотів залишатися в боргу, але як це відшкодувати? Та й чи потрібно взагалі?

Чим більше думав про це, тим більше розумів: Марта не чекає від нього нічого. Та й з якою щирістю вона це робила! Мабуть, вона навіть не усвідомлює, якою великою допомогою стала для нього.

Але у нього залишалося питання: чи зможе він повернути цей борг не словами, а реальними справами? І чи буде достатньо того, що він може зробити, щоб усе відчувалося правильно?

Вони йшли по сніжному тротуару, Марта все ще була налаштована на жартівливу хвилю. Андрій відчував, як у нього в грудях розливається тепло від її присутності, але все ще не міг остаточно розібратися у своїх почуттях. Слова, які вона сказала про те, що її батько бере його на роботу, не давали йому спокою. Все виглядало як суцільна допомога з її боку, і він відчував, що чим більше вона робить, тим більше має право на якусь відповідальність з його боку.

— Ой, а ще не сказала тобі, — перебила його думки Марта, усміхаючись. — Мій батько повернувся вчора пізно, так що я не встигла поговорити з ним. Але сьогодні точно все з’ясую, не переживай. Трошки незручно, бо я ж пообіцяла допомогу. Хоча тягну кота за хвіст, ну, знаєш… — розсміялася вона.