Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

Для себе я знайшов відмінний профілактичний засіб проти морської хвороби — я намагався балансувати. Ви стаєте в центрі палуби і, коли пароплав починає гойдати, також рухаєте тілом, намагаючись весь час тримати його прямо. Коли ніс корабля йде догори, можна нахилитися вперед, мало не торкаючись до палуби лобом; коли підіймається корма — можна навіть майже лягти на спину. Це дуже добре працює протягом години або двох, але робити так протягом тижня неможливо.

Джордж сказав:

— Давайте підемо по річці.

І додав, що в нас буде все, чого ми прагнемо: свіже повітря, моціон, тиша і спокій. Постійна зміна пейзажу допоможе позбавитися непотрібних думок (навіть тих, що є в Гарріса), а фізична праця додасть апетиту та зміцнить сон.

Гарріс був не впевнений, що Джорджеві потрібно щось для зміцнення сну. Він і так міцно спить, тому додаткове зміцнення може стати навіть небезпечним. Потім Гарріс додав, що не дуже добре розуміє, як Джордж збирається спати більше, ніж зараз, бо доба як улітку, так і взимку має лише двадцять чотири години. Але якщо Джордж все ж таки спатиме більше, то з таким самим успіхом був би ладен вже й померти, бо зможе заощадити на харчах і витратах на житло.

Потім Гарріс сказав, що, як на нього, річка підійде йому ідеально. Я не знаю, що таке ідеально (окрім ціни в шість пенсів за чай, який включає в себе ще й хліб із маслом і тістечко. Недорого, якщо ви не обідали). Але, якщо Гарріс так сказав, мабуть, так воно і є.

Це влаштовувало мене теж, і ми з Гаррісом в один голос сказали, що Джордж добре придумав. Ми сказали це так, що могло видатися, ніби ми зовсім не сподівалися, щоб Джордж міг висловити таку розумну пропозицію.

Єдиний, хто не був вражений новою пропозицією — це Монморансі. Нашого Монморансі річка не приваблювала ніколи.

— Це все дуже добре для вас, хлопці, — казав він, — вам це до вподоби, а мені — ні. Нíчого мені там робити. У пейзажах я нічого не тямлю, не курю. Якщо десь навіть і трапиться мені на очі якийсь щур, то ви ж не зупинитесь, а коли я засну, ви будете казитися біля човна і викинете мене у воду. Якщо ви хочете знати мою думку, то все це я назвав би надзвичайною дурістю.

Але нас було троє проти одного, і пропозицію було прийнято.

Розділ II

Плани обговорено. — Радощі життя під відкритим небом у місячні ночі. — Так само, коли вночі йде дощ. — Компроміс знайдено. — Монморансі, перші враження. — Побоювання щодо того, чи не занадто він добрий для цього світу. — Побоювання поступово розвіюються як безпідставні. — Засідання відкладається.

Ми витягли карти і почали обговорювати наші плани.

Ми домовилися почати наступної суботи від Кінгстона. Рано-вранці ми з Гаррісом спустимося до річки і вже на човні піднімемося до Чертсі. А Джордж, якого до обіду з міста не витягти (щодня Джордж із десятої до четвертої спить у якомусь банку, і лише в суботу його будять і виставляють звідти о другій), зустріне нас там.

Ми маємо ночувати просто неба чи спати в якихось готелях?

Джордж і я були за те, щоб просто неба. Нам здавалося, що так ми зможемо краще відчути природу, насолодитися свободою, словом, буде щось таке, патріархальне.

Золоте кружало втомленого сонця ледь помітно ховається в купі холодних, сповнених смутку хмар. Замовкають, немов діти у журбі, птахи, припиняють свої співи. І тільки жалісний крик куріпки та скрипуче кректання деркача час від час порушують первісну тишу, яка щільно окутала річище. У потемнілих водах, сумно зітхаючи, намагається востаннє побачити себе згасаючий день.

Від тьмяних лісів по обидва береги безшумною ходою виповзають сірі тіні, примарна армія ночі, виповзають, аби відігнати застряглий ар’єргард світла. Невидимою ордою вони мовчазно ходять понад осокою та очеретом, що з тихим шелестом повільно колишуться вздовж берегів. Світ поринає у темряву, і ніч, сидячи на похмуро-величному троні, розкриває свої чорні крила, запалює у своєму примарному палаці тьмяні вогники зірок і у мовчазній величі запановує над ним.

Потім ми відтягуємо свого невеличкого човна до тихої затоки, встановлюємо намет, готуємо та поїдаємо нашу нехитру вечерю. Набито і запалено люльки, бесіда лине, немов тиха мелодія. У перервах між словами чути, як бавиться із човном річка, і нам здається, що вона розповідає старі дивні казки, відкриває таємниці й наспівує дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.

І ми сидимо там, біля річки, і місяць, навіки закоханий у неї, нахиляється, аби ніжно поцілувати її, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона тече, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля — до моря. Так триватиме, поки наші голоси не замруть у тиші, поки не згаснуть наші люльки — поки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, витрушуємо попіл із наших згаслих люльок, кажемо одне одному «на добраніч» і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна й прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода мати, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в’їдливим глузуванням, хитрощами звабила нас, змусивши покинути ніжні руки землі, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були із землею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.

Гарріс спитав:

— А що, коли піде дощ?

Ви не можете зрозуміти Гарріса. Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура. Гарріс ніколи «не плаче, не