Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Але спочатку мені конче треба в туалет.　

М’ятний чай із великою кількістю цукру та лимоном був у нашій родині такими собі ліками проти страждань, а я видудлила цілий чайник цього напою. Тож тільки-но я ступила на поріг, як мама вмить помітила, що зі мною щось коїться. І то не дивно, бо через рясні сльози мої очі почервоніли, як у кролика-альбіноса. Навряд чи вона повірила б історії, буцімто дорогою додому зі штабу Вартових, просто в лімузині, мене змусили різати цибулю — її Ксемеріус придумав для мене замість відмовки.　

— Вони образили тебе, ці кляті Вартові? Що трапилося? — запитала вона і на цих словах утнула штуку, в одну мить прибравши вигляду жалісливого і водночас лютого. — Я вб’ю Фалька, якщо тільки…　

— Ніхто мені нічого не заподіяв, мамо, — похапцем запевнила її я. — Усе гаразд.　

— Вона ж не сліпа! Ти чому не розповіла про цибулю? Ніколи ти мене не слухаєш! — Ксемеріус уп’явся кігтиками в мостину. Він являв собою маленьку фігурку, що колись прикрашала ринву. У Ксемеріуса були великі вуха, кажанячі крила, довгий лускатий драконячий хвостик, а на котячій голівці стирчало двійко ріжок. Як на те, вигляд він мав значно миліший, аніж його думки, але ніхто, крім мене, Ксемеріуса не бачив і не чув його безсоромних зауважень, отож і присупонити його теж не було кому. Демонів і привидів я могла бачити змалечку, а ще розмовляла з ними, але завжди вважала це лише дивною особливістю, з якою мусила миритися. Проте згодом з’явилася ще одна — набагато химерніша.　

Два тижні тому я дізналася, що належу до — таємного (!) — Кола дванадцяти мандрівників у часі, і тепер щодня мушу кілька годин збувати десь у минулому. Насправді це прокляття, себто, даруйте, цей дар мандрівника в часі мала успадкувати моя кузина Шарлотта, цю роль вона б зіграла краще за мене, але з’ясувалося, що пошилася в дурні я. Правду кажучи, мусила б здогадатися про це заздалегідь — я народилася без сорочки. На Різдво, наприклад, коли всі в класі шкрябають на клаптику паперу своє ім’я, перевертають і витягають аркушик з ім’ям того, кому треба приготувати подарунок, мені завжди діставалося ім’я вчительки (а скажіть-но, будь ласка, що його подаруєш тій вчительці?). Роздобувши квитки на концерт, я, як на лихо, неодмінно занедужувала (це я робила часто-густо на канікулах), а якщо мені хоч лусни треба було мати гарний вигляд, то на лобі вискакував зрадницький прищ завбільшки з якесь третє око. Спочатку ви здивуєтесь, що я порівнюю мандри в часі з якимось там прищем, хтось навіть позаздрить або вирішить, буцімто скакати в часі вельми весело, але насправді це не так. Стрибки в минуле — штука страх яка важка, нервова і навіть небезпечна. І не варто забувати ще одне: якби я не успадкувала цей безглуздий дар, то ніколи б не здибала Гідеона, а отже, моє серце, із марципанів воно чи ні, було б досі цілісіньким. Цей негідник теж був одним із дванадцятьох мандрівників у часі. Один із небагатьох, хто живе в наші дні. Решту можна зустріти в минулому.　

— Ти плакала, — не без підстави зауважила мама.　

— От бачиш! — вигукнув Ксемеріус. — Зараз вона тебе розкусить, як горішок, і тоді вже не спускатиме з ока ні на мить. Тож про нічні пошуки можна буде забути!　

Я скривилася, усім виглядом промовляючи, що сьогодні вночі мені точно буде не до скарбів. Саме так слід відповідати невидимим друзям, коли не хочеш, щоб тебе записали в божевільні, бо ти розмовляєш з порожнім місцем.　

— Кажи, що ти вирішила перевірити, як діє твій газовий балончик, і випадково приснула собі в очі, — прокрякало порожнє місце.　

Але я занадто знесилилась і втомилася, щоб брехати хоч трохи пристойно. Я піднесла на маму свої заплакані очі та просто спробувала розповісти правду, весь час зупиняючись і збираючи мужність.　

— Мені… мені так зле… це тому що… така вона дівоча доля… розумієш?　

— Ах, сонечко моє…　

— Але коли я телефоную Леслі, мені відразу стає краще.　

На наш із Ксемеріусом подив, маму це пояснення цілком задовольнило. Вона заварила мені чаю і поставила на нічний столик чайник, а поруч із ним — мою улюблену горошкувату чашку. Потім погладила мене по голові й причинила за собою двері. Сьогодні навіть без звичних зауважень на кшталт «Ґвен! Уже початок на одинадцяту, а ти патякаєш по телефону сорок хвилин! Ви ж сьогодні вранці бачилися в школі!» Іноді вона справді найкраща мама на світі.　

Зітхнувши, я звісила ноги з ліжка, зістрибнула і почимчикувала в туалет. Відчувши свіжий подув, я обернулася.　

— Ксемеріусе? Ти тут? — запитала я пошепки і спробувала намацати вимикач.　

— Залежить, — відгукнувся Ксемеріус, розгойдуючись сторч головою на коридорній лампі. Він заплющив очі від несподіваного світла, — чи ти знову не перетворишся на маленький кімнатний фонтанчик! — А тоді писклявим і плаксивим, втім, майже моїм голосом він, перекривляючи, завив: — А потім він сказав, що я геть не розумію, що говорю, а потім я кажу, так чи ні, а потім він каже — так, але тільки не плач… — Він театрально зітхнув: — 3 усієї людської породи дівчата — найнапряжніший різновид. Гіршими можуть бути тільки бухгалтери на пенсії, продавчині в панчішних магазинах і голови садових товариств.　

— Нічого не обіцятиму напевне, — прошепотіла я, щоб не розбудити родичів. — Але краще не згадувати сам знаєш про кого, бо інакше… фонтан може наново увімкнутися.　

— Я й так уже чути не можу цього імені. Берімось, нарешті, до якоїсь корисної справи чи як? Скажімо, пошукаймо скарб?　

Поспати було б кориснішою справою, але я, на жаль, розуміла неможливість заснути тепер.　

— Гаразд, можемо починати пошуки. Але спершу я зіллю зайвий чай із баків.　

— Що?　

Я показала на двері туалету.　

— А, он як, — сказав Ксемеріус. — Я поки що побуду тут.　

У дзеркалі над умивальником я, на диво, побачила набагато симпатичніше відображення.　

Жодних ознак сухот, на жаль, не спостерігалося. Лише повіки трохи набрякли, так наче я переборщила з тінями.

— Де тебе взагалі носило весь цей час, Ксемеріусе? — запитала я, повернувшись із туалету. — Часом не в…