Читати книгу - "Моя гуцулія, Артур Сіренко"

Рід Стефураків брав участь у війнах з обрами (аварами) під час їхніх нападів на Карпати. Легенди розповідають про ватажка роду Мирослава Стефа Доброго, якого волохи ще називали «Чорним Стефом». Він був першим з роду Стефураків, хто отримав епітет Чорний. Пізніше серед ватажків роду виникли гілки: Чорні Стефураки і Білі Стефураки. Вони селилися, зокрема в долинах річок Чорний і Білий Черемош. Історики сперечаються, чи їх епітети виникли від назв цих річок чи навпаки. У 598 році Мирослав Чорний зібрав воїнів з роду Стефураків та союзних родів, і вони зітнулися з аварами в долині ріки Прут в районі нинішньої Ворохти. Тоді гуцули в тій битві отримали важку поразку, але Мирослав Чорний зробив з цієї поразки правильні висновки і в 601 році знову зібрав військо і розбив вщент аварів в районі нинішнього Татарського перевалу. Чому до нього прикріпилася назва Чорний - є різні думки. Є версія, що Мирослав Стеф тримав оборону замків на волоському прикордонні, де постійно були в ті часи сутички між волохами і гуцулами, здійснювалися взаємні рейди, в яких відбувалися викрадення худоби, причому кожний наступний рейд був помстою за рейд ворожої сторони. У волохів досі збереглася колискова в горах північної Трансільванії, де є такі слова: «...Спіть спокійно овечки й корівки, а то прийде Чорний Стеф і забере вас!» Кажуть, що нащадки Мирослава Стефа лишили собі епітет Чорний, «щоб боялися нас вороги». З Мирославом Стефом Чорним пов’язують ще таку легенду. Коли помер князь білих хорватів Горислав ІІІ Хоробрий у 612 році, то він заповідав поховати його серце на вершині гори Фаркау, що в ті часи називалась гора Стаха і була священною для всіх білих хорватів. Скриню з серцем князя Горислава повіз на гору Стаха Мирослав Стеф зі своїми воїнами, але їх біля Скель Смерті їх оточили авари, які несподівано знову зробили набіг в Карпати. Мирослав Стеф вигукнув своїм воїнам: «Ми завжди слідували за своїм князем Гориславом, підемо і зараз за ним - до перемоги, або до загибелі!» І кинув скриню з серцем князя в густі лави ворогів і ринувся з мечем в руках слідом за скринею з серцем. У тому бою Мирослав Стеф і всі його воїни загинули. Але скриня з серцем князя Горислава ІІІ Хороброго потім була потім знайдена і похована на горі Печаль, яка з того часу має таку назву. 

Проте не завжди взаємини між верховними князями білих хорватів у роду Стефураків були дружніми. У VIII столітті сила і багатство роду Стефураків настільки зросли, що князі білих хорватів почали вбачати у роді Стефураків загрозу своїй владі. Почалась ворожнеча - при цьому одні гуцульські роди стали на бік князя, інші на бік роду Стефураків. Доходило навіть до збройних сутичок. За часів князя білих хорватів Боєслава V Довгий Меч намітилось деяке примирення між ворогуючими сторонами. Але князь несподівано помер (ходили чутки, що його отруїли), і князем білих хорватів став малолітній Любомир Х Синьоокий якому було тільки 12 років. У той час помер і ватажок роду Стефураків - Стеф Сіра Сокира і ватажком на раді роду обрали малолітнього Птахослава, якому було тоді тільки 15 років. Далі у 786 році в замку Білого Каменя, що біля нинішнього Делятина відбулась подія, яка ввійшла в легенди як «Чорний обід». Бояри князя з родів Зеленчуків та Смеречуків запросили ватажка роду Стефураків на урочистий обід - ніби то для остаточного примирення. Під час обіду принесли і поставили на стіл голову чорного бика - символ смерті. Після цього слуги князя схопили ватажка роду Стефураків Птахослава, відвезли його на гору Рокита, там влаштували судилище, оголосили, що він зрадив князя і вбили його. Сам князь все життя заперечував причетність свою до цього злочину, просив пробачення в ради гуцульських ватажків і в роду Стефураків. І йому вірили. Хто саме влаштував цей «Чорний обід» так і лишилося загадкою. Підозра (і не безпідставна) падає на тодішніх ватажків родів Зеленчуків та Смеречуків, але ці роди заперечують це. 

У ІХ столітті тривала ворожнеча між родом Стефураків та Смеречуків. Зокрема, у 847 році рід Стефураків захопив і спалив замок Білих Квітів на горі Чорний Грунь, яким володіли Зеленчуки. Цей замок після цього так ніколи і не був відбудований. Ворожнеча тривала до 1388 року, коли ці два давніх гуцульських роди остаточно примирилися і закріпили мир шлюбом молодшого сина ватажка Стефураків Данила Стефурака з дочкою ватажка Зеленчуків Марічкою Зеленчук. 

Рід Стефураків прославився не тільки військовими ватажками. До цього роду належали також видатні церковні діячі і вчені. Так у селі Кути у 1768 - 1789 роках служив священиком отець Петро (в миру - Григорій Стефурак) - відомий богослов, автор праць «Сенс молитви Господньої», «Таїна Божої Благодаті», «Проповіді в час посту». 

Рід Стефураків взяв участь і в повстаннях опришків. У 1723 - 1731 роках в горах біля Чорної Кливи та Братковської діяв загін опришків Василя Стефурака. Він загинув під час походу до Надвірної від кулі жовніра урядових військ. Відомий ще Левко Стефурак, що в 1735 - 1455 роках тримав у Криворівні водяний млин і допомагав опришкам. 

У ХІХ столітті в Карпатах були відомі Дмитро Стефурак (1801 - 1876), що мав у Перкалабі тартак та пастухував на полонині Веснярка, отець Онуфрій (в миру Тарас Стефурак) (1834 - 1900), що був священиком в селі Гринява. Під час Першої світової війни багато чоловіків з роду Стефураків загинули на фронтах. Так не повернувся з війни Данило Стефурак, що був рядовим 45 піхотного полку армії Австро-Угорщини. Судячи по всьому, він загинув під час Стрийської битви у 1915 році. У часи ЗУНР в УГА був хорунжий Петро Стефурак, воював під Львовом, подальша доля його невідома, скоріше всього він загинув у Чотирикутнику Смерті у 1920 році. Ще у ХХ столітті відомі: сотник УПА Іван Стефурак, боївка якого діяла біля гори Версалем та перевалу Рижі у 1946 - 1949 роках. У грудні 1949 року він потрапив у засідку біля села Снідавка і загинув в бою. Відомий ще священик з села Великий Березів отець Павло (в миру Назар Стефурак) (1899 - 1947). У 1946 році він був репресований і отримав 10 років таборів тільки за те, що лишився вірним Українській греко-католицькій церкві, відбував покарання на Колимі, на золотій копальні «Далека». У 1947 році він був розстріляний під час десяткування в’язнів. Кажуть, що він був дев’ятим, але десятим випало стояти неповнолітньому хлопцю, якому в той день виповнилось тільки 16 років, і отець Павло сказав: «Розстріляйте краще замість нього мене!» Що і було зроблено.