Читати книгу - "#хто верхи?, Юлій Череп"

У зворотний бік Петро поспішав рівно до будинку Юлі. Як тільки но він порівнявся з воротами її двору, ноги самі собою уповільнили крок і врешті решт Петро став роздивлятися чи бодай не світиться десь віконечко. Проте будинок стояв у цілісінькій темряві. Лише зі стаєнь конюшні інколи долинало фиркання чи стук копита. Позаглядавши ще трохи, як якийсь збоченець, через паркан Петро попрямував далі до Степанового будинку. Хай там як, а тепер він знав де живе руда відьма, як назвала її Таня, і міг в будь-який момент піти до неї. Все ж таки вона запросила його сама.

Прокинувся Петро від гуркоту за вікном. Як виявилося, то Степан з самого ранку бігав з відрами, наповнюючи поїлки водою. Автоматичні поставити все не доходили руки, тому доводилося щоранку влаштовувати своєрідну одноосібну естафету з відрами. 

- І не спиця ж оце тобі! - крикнув з порога Петро і солодко позіхнувши, потягнувся. 

- Ти б краще допоміг. Бо вештаєшся серед ночі по чужих конюшнях, а потім спиш до обіду, - жартуючи пожурив товариша Степан.

- Звідки ти знаєш..? Точніше я не.., - від здивування почав оправдовуватись Петро.

- Ти ж в село приїхав, чи куди? Тут за кожним твоїм кроком постійно спостерігає якась стара відьма. 

- Та не лазив я нікуди! - обурився Петро, - Ну позаглядав трохи через паркан, було діло, але всередину ні ногою.

- Еее, друже доведеться тобі змиритися з першою версією, адже саме вона з самого світанку гуляє селом завдяки довгим язикам. Бачиш і мене не оминула.

Степан ледь стримувався від сміху, спостерігаючи за виразом обличчя друга. Петра вже не стільки турбувало хто і яким чином його побачив, як те, що до Юлі напевно плітки вже теж дісталися. І ким він буде тепер виглядати в її очах.

Та довго обтяжувати голову і нервову систему не дозволив кращому другу Степан.

- Поки я закінчу з худобою, підрубай, будь ласка, дров на баню. Завтра приїздить пара туристів на відпочинок, то ж доведеться трохи попрацювати.

Петро глянув на невеличку купу дров, на яку вказував Степан і жахнувся. За його мірками, там було роботи на тиждень. Але, як то кажуть: очі бояться, а руки роблять! Петро так розійшовся махати сокирою, що Степан навіть спочатку обходив його поза сараєм. Менше чим за годину з дровами було покінчено, як і з нормальним станом долоней Петра.

- Застав дурня богу молитися, - зітхнув Степан, роздивляючись здоровезні пухирі, які звичайно ж натер Петро. Останнім часом все що потрапляло до його рук це комп'ютерна миша, кермо авто та в кращому випадку більярдний кий. Степан виніс аптечку і похапцем обробивши долоні пораненого товариша, перемотав їх бинтами. Вигляд тепер Петро мав дещо кумедний. Через те що, помічник з нього був більш ніякий, то вирішив пройтися селом.

- Піду огляну місцевість. Треба ж мати загальне уявлення як будувати тобі рекламну кампанію, - повідомив він Степану з серйозним виглядом.

- Ага, знаю я твій огляд місцевості. Дивись з коня не впади! 

Петро удав, що пропустив репліку друга повз вуха і вийшов на дорогу, яка вела вглиб села. Не пройшло й десяти хвилин, як він вже стояв біля воріт подвір'я де жила Юля. Петро перевів погляд на манеж і помітив спочатку руді кучері, а потім жеребця, який виблискував на сонці чорною шерстю. Юля ганяла його по колу на корді. Коли дівчина помітила Петра, то привітно помахала йому і повела коня до прив'язку.

- Привіт! - ще здаля привіталася красуня. - Я думала ти не прийдеш.

- Чому? Чи та маєш на увазі - сподівалася, що не прийду? - провокативно посміхнувся Петро.

- Маю на увазі, що місцеві пліткарі, впевнена наговорили вже різного про мене, - Юля відчинила Петру хвіртку в брамі й пропустила перед собою всередину. Одягнена вона вже була в лосини, височезні краги та легеньку блузу.

- Ну якщо то така сама правда, як і те що наговорили за мене - гріш їй ціна, - Петро з цікавістю роздивлявся все навколо. Поруч з добротним будинком стояла величезна будівля конюшні з критим манежем. Одразу при вході у два поверхи зустрічала зала, схожа чи то на трактир, чи на бар у західному стилі, а зліва тягнувся довжелезний прохід по обидва боки якого розташувались денники конюшні. Закінчувався він виходом до відкритого манежу, на якому і побачив Петро Юлю, коли прийшов.

- Ти мені подобаєшся все більше, - Юля жестом запросила Петра сідати за скляний столик. До них миттю прибіг хлопчина, привітався з Петром і звернувся до господарки закладу.

- Юліє Сергіївна, що бажаєте?

- Чай, як завжди та щось до чаю. Чи ти може щось по серйозніше будеш? 

- Ні, дякую. Чай, якраз те що треба, - Петро постійно озирався навколо. І було чого. Все в приміщенні нагадувало експонати з музею. Безліч варіацій збруї, одягу, підкови та різноманітні атрибути ковбойського побуту. Юля звичайно помітила таку зацікавленість Петра і мовчки спостерігала за ним.

- Це все лишилося у спадок від батька, - нарешті порушила дівчина тишу. - Хочу дещо розширити бізнес. 

Юля вкотре кидала погляд на перебинтовані долоні Петра, але нічого не питала. Хлопчина приніс прозорий заварник з трав'яним чаєм і вазочку з трюфельними цукерками.

- Пригощайся! Бачу до початку уроків з верхової їзди ти сьогодні не готовий? - Юля таки очима вказала на бинти Петра і запила цукерку чаєм.

- Певне, що так, - він послідував її прикладу. 

За розмовами цукерки майже скінчилися, а за вікном сонце починало вже хилитися до землі. Неочікувано Юля поклала Петру на плече руку і примруживши великі зелені очі сказала:

- В мене є до тебе пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.