Читати книгу - "Angelos, Lugal"

- Ну добре. Може, ти і правий.

По згасанню відлуння розмови, Аттіс здогадується, що чоловіки віддаляються, та обережно вибирається, назустріч вже трохи задимленому повітрю.

- Ви казали про новину?

Інколи юнака вражає відчуттям, що за ним хтось слідкує, проте послушник нічого не примічає, як би не старався.

- Саме так, ворони принесли журливу звістку.

Енергійний Геннадій швидко доправляє втомленого помічника до витесаної з граніту лавки, та насильно всаджує туди.

- Допомога не прийде.

Серце Аттіса підскакує, як і сам хлопчик, чим виявляється дуже незадоволена п’ятка пророка, вона й заїжджає неофіту у потилицю. Сонцехід теж вкотре підскакує, ніби вжалений, та щосили вилуплює очі на сліпця.

- Святосяйний Луг, збережи нас! Це точно?

Агатій хапає отця за плечі та щосили трясе, але чоловік обережно бере його засмаглі загрубілі долоні у свої, настільки широко укриті слідами життєвих наруг, що ті скидаються надійним шаром броні. Голос діда звучить тихо та співчутливо.

- Так, на жаль.

Сонцехід трясе головою невпевнено, наче трохи розгублено.

- Знов із бюрократії? На вашому місці я би не довіряв інформації з місця, у котрому по вас винайняли вбивцю.

Отець-настоятель повільно підводиться та потягується, і суне до розлогого виноградника, подібні рясно обвивають усі менгіри, та зрідка перекидаються між тими. Діставшись каменюки, він зацікавлено здіймає руку.

- Та, з чого ти це взяв? Тобі могло просто привидітись посеред ночі, чи то міг нишпорити хтось із неслухняних адептів.

Геннадій дістає з поясної сумки чисту ганчірку, ретельно протирає сімку темно-фіолетових круглих ягід, та з задоволенням закидує їх до рота, по одній. Аттіс часто чув, як дорослі кажуть, ніби виноград звідси ні з чим не зрівняється, але йому важко про те судити, адже він не куштував сировини для вина, священних масел та родзинок з інших місць.

- Роздавши золоті запаси біженцям, ви проявили непокору грубіше, ніж у минулі рази. Бюрократи й без того називали вас непередбачуваним і неконтрольованим. Хоч їм і не можна вчиняти дії, спроможні заплямувати репутацію нашої віри, авторитетом та владою клерки ризикувати не стануть.

Здається, ніби занепокоєність у голосі помічника зовсім не турбує отця, і він продовжує із глибоким задоволенням неспішно поїдати виноград, та випльовувати кісточки, прямо попід різні брили.

- Ворони і мені принесли новину, ніби з останнім караваном прибув одинокий тихий мандрівник, та ніхто не пам’ятає його імені чи зовнішності. Байдуже, що сторожі нікого не знайшли, благаю вас, будьте обережні!

Агатій закінчує тривожно репетувати водночас з виноградинками на другому гроні біля Геннадія. Отець обережно обтирає лице та звертається до співрозмовника, котрий знов тільки присів:

- Ну нехай, тим паче, на один привід поспішити більше.

Сонцехід, хитаючись на лаві, простягає кінцівки до отця та стискає кулаки, перш випалити питання.

- Коли ви плануєте сказати іншим?

Той знов відповідає спокійно та плавко. Чомусь, це здається хлопчику недоречним, а незадоволення Аттіса зростає, у міру задимлення повітря.

- Спочатку, треба вирішити одну справу. Агатій, підійди до мене, стань поруч.

Чоловік невдоволено крякає та, з легким торохтінням, вкотре підводиться з лавки. Він полишає вино, натомість хапає жезл, і повільно рушає до Геннадія. Той терпляче чекає на місці, з витягнутою рукою, та підводить ліве вухо до неба, ніби намагається підслухати, яку ж долю їм приготували небеса.

- Час прийшов. Як і обіцяв, прошу твоєї згоди.

Діставшись, Агатій бере правицю отця у свою.

- Що? Отче, про що ви? Я не розумію.

Геннадій кладе ліву руку на простягнуту кінцівку співрозмовника, та сильно змикає.

- Наша надія криється у запертому в башті диві. Ми маємо скористатись нею.

Шкутильгавий чоловік ледь не випускає палицю, та витягується, і надовго завмирає. Голосіння битви та агонії потроху наближаються і збагачуються легким потріскуванням численних вогнищ, на чиєму фоні відлуння криків сонцехода видаються трохи химерними:

- Безумство! Навіть розмова про це порушує безліч державних законів.

Агатій сіпається, наче намагається вирватись, проте міцна хватка Геннадія не випускає його. Як і рухи, слова отця-настоятеля незрушні та плавкі:

- За це не хвилюйся, друже. Певен, автократ Юстиніан зрозуміє.

Сонцехід все ж виривається, та трясеться, сильніше спираючись на важкий жезл. Він раптово зривається до полишеної поруч кам’яної чаші з вином, та крикливо відповідає, лиш відпивши з неї:

- А якщо ні? А навіть якщо так, це все одно безумство. Дива химерні по своїй природі, та неосяжні у суті, як божественна воля. Навіть ви не можете знати, до чого це призведе, а от нищівність наслідків загравань з дивами відома усім!

Отець-настоятель плавко рушає до співрозмовника, сідає поруч та кладе руку на плече.