Читати книгу - "Терра, teyaElwyn"

Серед тисячі бетонних будинків та холодних людських сердець, до котрих я бігла за допомогою. Мене шпиняли, немов непотрібну річ, немов я в чомусь провинилась. Розгубленість та паніка сковували. Я тихо плакала, та ніхто не чув. 

Мені доводилось тікати від собак та котів, котрі не любили чужинців на своїй території. Та де подітись? Куди йти? Що робити? Я бігала сірими вулицями, шукаючи прихисток під машинами та сміттєвими баками. Там же знаходила залишки їжі: шматки хліба або риби, які кидали люди. Але й за них доводилося боротися. Навіть щурі та ворони загрожували мені. Згодом я навчилася орієнтуватися у міському житті. Вулиці мали свій ритм: вдень були людні, і я намагалася триматися якомога далі, щоб не привертати уваги. Люди часто виявлялися жорстокими, могли кинути камінь або вдарити. Тому я обирала моменти, коли місто затихало — рано-вранці або пізно ввечері — щоб вийти на пошуки їжі та води.

Зима  забирає усе живе, що не встигло сховатись. Залишків їжі ставало все менше. Сніг падав і  він робив усе холодним і вологим.  Шерсть допомагала трохи зберегти тепло, але були ночі, коли здавалося, що я більше не зможу прокинутися від холоду.  Я ховалась у теплих під’їздах, та злі люди постійно мене виганяли. Втомлена, брела до інших, однак марно. Закриті. Так я й скручувалась в клубочок і намагалась хоч якось заснути. 

Інколи люди кидали на вулиці щось дуже смачненьке, та мені нічого не діставалось. Я не встигала. Та потім я бачила, як інші собаки вмирали в муках. Чому?

Я все пам’ятаю.