Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Гей, послухайте…
Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр.
Марко ступив вперед, назустріч – його одразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.
– Допоможіть, будь ласка! – прошепотіла дівчина.
Вона ледве стримувала сміх, навіть кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.
– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно у супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтесь?
– Квест? – перепитав Марко.
– Ну квест… – протягло мовила дівчина у нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватись, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…
Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це усе значить?
– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.
Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.
– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями у розлогих капелюхах із павичим пір’ям і обігнали їх неквапний хід.
– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.
– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулась. – Наплутали щось?
Марко зирнув на неї спідлоба.
– Я не знаю про систему, – відповів. – Що це таке?
– Ви приїжджий?… Невже не чули про систему? «Жива історія»! Береться один день з минулого, так? І той, хто у системі, може відчути на собі, як воно усе було насправді, проживає годину або добу в минулому, хто як забажає. Хіба не чули? Наступної суботи буде… стривайте… це буде день із шістдесятих років. Уявляєте? Візочки з газировкою з малиновим сиропом, твіст і шейк, сукні-трапеції, краватки-оселедці… Щось там із модних страв того періоду, олів’є, чи що… Шоколадні цукерки «Спартак»… Інша епоха, інше вбрання, інша музика…
– То це трюк для туристів? – Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.
– Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».
– А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?
– Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви у системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється усе навколо. Але лише у зоні, тобто у центрі міста. Все штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі, – і карета перетвориться на гарбуз.
– Але ж я залишився у своєму одязі.
– З вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі у тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.
– Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді у минулому?
– Зараз? Та ні, не хвилюйтесь. Насправді ми усі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси і курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…
– Де ми? – зупинився Марко.
– Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?
– Ви сказали – ми у тридцять першому році?
– Ну так. А де ми маємо бути?
– У дві тисячі тридцять першому році? – Марко розвернувся усім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.
– Так, – обережно погодилась дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!
До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?
– Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?
– Бо зараз тридцять перший рік, – повторила дівчина з терплячими, учительськими інтонаціями у голосі, наче зверталася до неуважного учня. – Дві тисячі тридцять перший рік. Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.
Дівчина усміхалась, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.
– Слухайте… – Дівчина торкнулась його плеча. – А ви у якому році живете, як ви думаєте?
– Дві тисячі тринадцятому.
– Ні, – м’яко заперечила дівчина, – цього не може бути.
– То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, втомився, але не аж так. У мене проблеми на роботі… і в особистому житті, я приїхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед і все таке, як каже моя дівчина. І щоб був дощ і лискуча бруківка… А тут у вас незрозуміло що робиться…
– Слухайте… Я ж таке оповідання колись читала. Про чоловіка, що приїхав до Львова з такими думками, з такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далі й чим закінчилось… Назву лише пам’ятаю: «Ймовірність дощу нуль відсотків».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Кава. Любов», після закриття браузера.