Читати книгу - "Мені відомий твій секрет, Андрій Лаврик (Cyrano)"

            Єдиним, хто змушував викладача відчувати дискомфорт, був тринадцятий апостол – русявий хлопчина з великими темними колами під очима. Він знаходився не в кімнаті відпочинку, як решта, а споглядав за уроком у прочинені двері з ліжка своєї скляної палати.   

- Що це за дрібний вуайєрист? – нишком поцікавився Майк у Лідії, коли та роздавала дітям листи чистого паперу.

- Це Домінік, - жінка стишила голос до шепоту. – Тут багато дітей із сумними долями, але йому життя підставило підніжку на самому старті. Мати відмовилася при народженні. Немовлям потрапив у дитбудинок, а рік тому – наче було замало труднощів – його спіткала хвороба.

- А чому він в ізоляторі, як Ганнібал Лектор? Хотів з’їсти чи вжарити котрусь з медсестер?

- Не смішно. Спробуй спочатку думати, а потім говорити. Кажуть, це суттєво покращує відносини з людьми. За сприяння однієї відомої благодійної організації Домініку пересадили кістковий мозок. Поки тіло остаточно не прийме трансплантацію, будь-який вірус може вбити бідолаху.

- То хоч закрий двері до кімнати відпочинку. Мені лячно від того підглядання. Наче Хижак із фільму слідкує за кожним твоїм рухом, аби потім вполювати.  

- Він просився подивитися на справжнього художника. Сам постійно щось нишком малює. Щоправда соромиться показувати.

            Після того, як перше покарання у хоспісі добігло кінця, Лідія пішла супроводити колегу, аби показати місце з безкоштовним паркуванням. Коли проходили  повз «акваріум» Домініка, хлопчик зловив на собі погляд художника, і щось заховав під подушку, знітившись.

- Певно, никає жорстке пopнo, - згадав себе у юному віці Майк. – Скільки йому? Дванадцять?

- Чотирнадцять. Через хворобливу худорбу він виглядає молодшим за свій вік.

IV

            Ще три суботи минули у тому ж ритмі. Хіба що обличчя Домініка ставало худішим. Натомість ширшали та темнішали кола під очима.

- Донорський кістковий мозок не прижився, - повідомила якось Лідія, наче її хтось про це питав.

- Угу, - кивнув Майк, міркуючи де і з ким перехилить чарку увечері.

- Слухай, хочеш закрию тобі відразу п’ять трудоднів?

- Оце вже цікаво! – сконцентрувався художник. – Це мій четвертий візит. То наступний може стати останнім.

- Так. Але маєш дещо зробити просто зараз.

- Ти пропонуєш розрахуватися з тобою інтимом? Фу! Я згоден.

- Тільки про це й думаєш! А я про добру справу.

- Дивлячись що ти називаєш доброю справою?    

- Я обережно поцікавилася останнім бажанням Домініка. Він був би радий поспілкуватися зі справжнім художником.

- Але до нього ж не можна заходити.

- Власне, є один спосіб.

V

            За чверть години по тому Майк увійшов до скляної коробки, вдягнений у цілковито герметичний костюм, що робив чоловіка схожим на недолугих космонавтів з фільмів-жахастиків категорії «Б».

- Привіт, Домінік! – стукнувся кулачками з хлопчиною гість.

- Доброго дня! – відповів юнак, і надовго замовк.

            Боячись, що за тишу дні покарання з нього не спишуть, художник розбив мовчанку молотом власного голосу.

- То тобі подобається спостерігати за роботою митця?

- Я й сам трохи …

- Трохи митець? – зверхньо хмикнув гість.

- Трохи малюю. Тільки нікому не показую.

- Боїшся критики?

- Можливо. А ще хлопці в інтернаті лупцювали мене, коли ловили за малюванням. Вважали, що ставлю себе вище за них.   

- А ти ставив?

- Ні. Доводилося ховатися з олівцями та папером в туалеті. А часом малювати із ліхтариком під ковдрою.

- Ну то й добре. Бувай малий, - не надто слухав дитячу сповідь чоловік, в якого після вчорашнього горіли труби, що прагнули рятівної дози алкоголю.

            І він певно пішов би геть, якби не зловив на собі допитливий погляд Лідії з іншого боку кімнати відпочинку. Клята курва очікувала більш тривалої бесіди.

- Я дещо намалював, поки перебував у лікарні, - зашарівся малий, і його лячно біле обличчя на мить почервоніло сором’язливим рум’янцем. – Це комікс про супергероя, якого вигадав ще у дитбудинку. Нещодавно закінчив історію. 

            Хлопець дістав з-під подушки товстенький стос паперів. На титульній сторінці був зображений чоловік у чорному костюмі й білому плащі. Очі в нього горіли червоним вогнем, а пасма волосся були пофарбовані у білий та чорний кольори. На грудях персонажу сяяла біла квітка лотосу, а іншу – вже живу – він простягав читачеві коміксу. З лівого боку готичним шрифтом по вертикалі зазначалося ім’я героя: ХоррорВіннер, а за спиною в того жовтів напис: «Справжній герой не карає. Справжній герой допомагає стати ліпшим!».

- То що вміє цей чудило? – зітхнув Майк, - Пускає блискавки з дупи? Чи, може, на відстані гіпнозом змушує ворогів відкручувати власні макітри?

- Зовсім ні, - засміявся Домінік, ставши на мить схожим на звичайну веселу дитину пубертатного віку. – ХоррорВіннер розуміє, що зло чинять люди, котрі самі бояться.

- Та невже?

- Так. Прояв насилля – це слабкість. Я помітив, що в інтернаті мені найбільше дошкуляли боягузи, що збивалися у групки. Тому мій персонаж не вбиває ворогів, а ставить їх віч-на-віч з їхніми страхами, й допомагає здолати їх.

- Якась маячня! І що тоді?

- Позбувшись власних комплексів меншовартості, колишні поганці прагнуть допомагати слабшим, а не пригнічувати їх. Справжня сила – поміч тому, хто цього потребує.

- Комплекси меншовартості, - вдавано здивувався гість, - Ого, які дорослі слова ти знаєш.

- Тричі на тиждень працюю з психологом. Ми багато спілкуємося. Здається, він готує мене до …

- До гіршого сценарію?

- Саме так. Але навіть йому я не показував свою мазню.