Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Ключ до майбутнього., Андре Буко 📚 - Українською

Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ключ до майбутнього." автора Андре Буко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 67
Перейти на сторінку:

 

Я був, приголомшений, не в силах відвести очей від цього видовища. Мені перехопило дух.

 

— Неймовірно... — вирвалося з моїх вуст.

 

Я навіть не помітив, як за моєю спиною щось поворохнулося. Тільки тоді, коли розвернувся то зауважив ще 2 крісла, і  усвідомив, що тут не сам.

 

У першому кріслі сиділа знайома дівчина з біло-срібним волоссям. У другому — чоловік, років п’ятдесяти, з коротким темним волоссям і суворим, але не злим обличчям. Його очі уважно дивилися на мене.

 

— Ден, радий, що ти прокинувся, — сказав чоловік несподівано чистою українською. Його голос був спокійним, але в ньому звучала твердість.

 

— Ви… хто? — ледь промовив я, намагаючись одночасно роздивитися їх обох і зорієнтуватися в просторі. — Що взагалі відбувається?

 

Дівчина усміхнулася, і хотіла щось сказати. Натомість, чоловік підняв руку, зупинив її.

 

— Спочатку дозволь представитися, — сказав він. — Моє ім’я — професор Кук. А це моя донька і асистентка, Ліе.

 

— Кук? Ліе? — Я нахмурився, намагаючись зібрати думки. — Гаразд. А тепер скажіть, що це за місце?

 

— Присядь будь ласка, — професор жестом вказав на одне з вільних крісел. — І випий чогось.

 

Я обережно опустився в крісло, яке миттєво підлаштувалося під форму мого тіла. Відчуття було дивним та приємним.

 

— Що ти хочеш випити? — спитав Кук.

 

— Води… Ні, почекайте. — Я запнувся, відчувши, як пересохло в горлі. — Дайте віскі.

 

Кук посміхнувся, встав і підійшов до стіни, він торкнувся голографічної панелі. Я побачив, як із гладкого отвору з'явилися дві склянки — одна з водою, інша з бурштиновою рідиною.

 

— Ось, будь ласка, — сказав чоловік, подаючи мені склянки.

 

Я одним махом випив воду, відчувши, як горло нарешті ожило. Потім залпом осушив віскі, відчуваючи теплу хвилю, що розлилася по грудях.

 

— А тепер, — промовив я, витираючи губи тильною стороною долоні, — поясніть мені, хто-небудь, що тут, у біса, відбувається?

 

 — Ти у майбутньому — промовив професор так, ніби це якась буденність.

 

Я сидів у м’якому кріслі, що ніби обіймало мене, і з розгубленим поглядом переводив очі з професора Кука на його доньку. Ліе стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і уважно стежила за моєю реакцією, а професор відкинувся в своєму кріслі й здавалося, отримував задоволення від моїх мук.

 

— Тож… ви хочете сказати, що я зараз у майбутньому? — запитав я, обережно, наче боявся, що відповідь буде позитивною.

 

— Рівно на тисячу років уперед, Ден, — промовив Кук, усміхаючись куточком губ. — Ти зараз у 3024 році.

 

— Тисяча років? — перепитав я, майже зриваючись на сміх. — Це жарт? Ну серйозно, хто ви? Пранкери? Десь ховається камера, так? Хлопці, я вже сміюсь, виходьте!

 

— Жодних пранків, — втрутилася Ліе, її голос був рівний, з нотками тепла. — Ми дійсно в майбутньому. І ти тут не випадково.

 

Я замовк. Мозок намагався переварити ці слова, але, здавалось, він зламався. Все що відбувалося було на стільки дивним, що навіть не встигав усвідомлювати почуте. Якесь внутрішеннє предчуття не доброго, починало зароджуватися в мені.

 

— Гаразд, припустимо… Уявимо, це правда. І ви мене викрали як в одному з фантастичних фільмів про прибульців. Чому саме я? — моє пиатння адресувалося, чоловіку.

 

Він нахилився вперед.

 

— Тому що ти — один із небагатьох людей, які не мають жодних генетичних модифікацій чи імплантів.

 

— Немають чого? І що? Це тепер рідкість? У моєму столітті всі такі. Хоча, ні - є декілька фріків, що собі чіпи NFC під  шкіру запхали — пирхнув я.

 

— Рідкість? — перепитала Ліе, усміхаючись. — Це як знайти динозавра, що сам собі навчився грати на піаніно.

 

— Ну, дякую за комплімент, — пробурмотів я.

 

— Розумієш, Ден, — продовжив Кук. — У наш час людство стало занадто залежним від технологій. І я зараз не про смартфони чи інші гаджети. Я про імпланти, наноботи, що циркулюють у крові, генетичні модифікації, що змінюють кожну клітину тіла. Люди стали… — він на мить замовк, підбираючи слова, — залежними від зовнішніх технологій. Вони втратили себе.

 

— Як це — втратили себе?

 

— Уяви, — втрутилась Ліе. — Що більшість населення не здатне приймати рішень без порад штучного інтелекту. Вони навіть не можуть проаналізувати чи вивчити прості речі. Усе за них роблять комп'ютери.

 

— Ну, звучить як полегшення.

 

— Полегшення? — Кук пирхнув. — Так це спочатку виглядало як полегшення. Тепер це рабство, Ден. Людський розум деградує. Рівень IQ новонароджених падає з кожним поколінням. Ми розумні тільки завдяки технологіям. А що, якщо їх одного разу не стане?

 

— Ну, не стане, то будете як ми, — кинув я. — Ви, мабуть, перебільшуєте?

 

— А як тобі таке? — Кук підняв руку починаючи загинати пальці. — Духовність. Любов. Творчість. Людські почуття. Усе це поступово стирається. Люди більше не пишуть книжок, не малюють картин. Замість цього вони завантажують готові знання та уміння у свій мозок. Кожен вправно малює, чудово співає, але ніхто не творить. Просто копіює вже створене до останньої деталі, як під копірку.

 

Я відкрив рота, але нічого не зміг сказати.

 

— А тепер скажи, чи можна назвати таких людей… людьми? — запитала Ліе, її погляд був сумним.

 

— Гаразд, припустимо, ви маєте рацію. Хоча сумніваюся що все так погано. Ви ж ніби нормальні і з емоціями у вас все гаразд. Щоправда викрали мене без моєї згоди. До чого тут я?

 

— Навряд чи викрадачі рятували тебе від небезпеки, лікували, а потім пригостили віскі. Ми шукали тебе, — відповів Кук. — Точніше, машина, тебе шукала.

1 ... 3 4 5 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ до майбутнього., Андре Буко», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Ключ до майбутнього., Андре Буко» жанру - 💙 Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключ до майбутнього., Андре Буко"