Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець океану. Історія Одіссея 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець океану. Історія Одіссея" автора Володимир Єрмоленко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 47
Перейти на сторінку:
на мене.

П’ять місяців чекань гірше за десять років мандрів, казав собі я.

Мандри ведуть тебе до любові, чекання веде любов від тебе, казав собі я.

Чи можеш ти чекати на того, хто тебе не чекає? — питав себе я.

Чи можеш ти давати, не отримуючи натомість нічого? — питав себе я.

Тепер я плив назад, у безодню океану, в Посейдонове царство, до його жорстоких хвиль, до його тиші і спокою, до тієї суворої відсутності співчуття, що знаходив я тільки у морі.

Мандри ведуть тебе до кохання, чекання веде кохання від тебе, казав собі я.

Блаженні блукачі, бо в них живе божевілля, бо світ торкається їх крилами птахів і співом ангелів, казав собі я.

* * *

Ми пливли назад у безодню, і весь мій корабель дихав, як одне велике тіло. Вдихаючи, коли весла над водою, видихаючи, коли весла під водою.

Море тримало нас у полоні, але цей полон був солодший, ніж свобода на землі, де мене ніхто не чекав.

Той, хто любить море, любить і глибину. Той, хто любить море, не боїться смутку.

Буває так, що радість поневолює, а смуток очищує.

Буває так, що смуток дає одне серце на всіх. Одне життя на всіх.

І ми ділимо це життя між собою, як велику хлібину, що Евриклея приносила в наш дім, говорячи: вона дихає повітрям Ітаки, плоть від плоті Ітаки, скуштуйте її, й ви відчуєте силу землі.

І ми збиралися навколо неї разом, і торкалися одночасно до неї вустами, і їли в мовчанні, аж поки наші обличчя торкалися одне одного.

Сирени

Зранку третього дня після того, як ми покинули Ітаку, я побачив на горизонті велику хмару. Вона вростала в море, немов туманне дерево кольору молока.

Вісім років я не був тут.

А перед тим Калхас, одноокий віщун із сірою бородою, казав мені ось що: тут ти почуєш спів, який зруйнує тебе, Одіссею. Зроби так, щоб ця музика не торкнулася твого серця. Заліпи вуха бджолиним воском і пливи повз цей острів, так далеко, як тільки можеш, говорив мені він.

Я завжди слухав віщунів, однак робив усе по-своєму. Коли я був тут вісім років тому, то наказав, щоб воїни заліпили свої вуха воском, а мене прив’язали до щогли. Я мав почути цей спів, але я мав уберегти себе, свою душу і своє тіло.

Це був острів Сирен. Він блукає морем, виринаючи в різних місцях. Один із тих островів, що ніколи не мають спокою. Ні з чим у світі його не сплутаєш.

Тоді співи Сирен вразили мене, моє тіло стало наливатися теплом, я не міг його більше стримувати, я почав рвати мотузки, що мене тримали, я напружував усі свої м’язи, я кричав, я проклинав своїх супутників, але ніхто не чув мене.

Ми пливли довкола, не занурюючись углиб, не даючи цій білій хмарі проковтнути себе. Але звуки цих голосів увійшли в мене і вкрали мій спокій. Я втратив силу, вона покинула мене, і я висів на мотузках, аж поки корабель відплив далеко далі, а мої воїни відв’язали моє тіло та поклали його на дно корабля.

Цього разу я піду до них. Цього разу я стану їхнім в’язнем. Я занурюся в те біле молочне гніздо, я дослухаю все до кінця, я піду за тією музикою, що проникатиме в мене, мов розпечена ріка, що питиме мою кров, що змушуватиме мене тремтіти.

* * *

Корабель наближався до острова, і я заліз на щоглу, щоби побачити його згори. Маленькі клапті туману, схожі на прозорих овець, що відбилися від пастуха, з’являлися навколо мого корабля. Острів розкидав свої краплі скрізь, він проникав поступово, він підкрадався повільно, крок за кроком, подих за подихом.

Нарешті крізь шум води та удари хвиль я почув перші звуки.

Немає слів, що здатні висловити ніжність цих голосів. Я шукав у пам’яті всі слова, що їх знав, я намагався пригадати всі м’які та ніжні звуки, що їх навчав мене Орфей і його друзі, та все було марно.

Від ніжності співу Сирен сльози самі котяться з очей. Ти хочеш лише одного: упасти в їхні обійми. Всі багатства світу, всю свою історію, всю свою честь ти готовий викинути в море на здобич морським страхіттям тільки задля одного: Сирени мають обійняти тебе, вони мають обвити тебе своїми ніжними прохолодними руками, вони мають дозволити тобі покласти обличчя в їхнє ароматне волосся, вони мають дозволити тобі обійняти їхні тіла, гнучкі, як і їхні голоси.

Вони витягають із тебе еліксири ніжності, вони дістають їх із глибин душі, вони змушують тебе віддати всю свою ласку їм, немов жертву, — а потім всередині тебе залишається тільки гнів і порожнеча.

Ти сам віддаєш себе в їхні руки. Ти добровільно стаєш їхнім в’язнем. Ти підходиш до них, ти підпливаєш до них, ти підповзаєш до них, тебе тягне цей божевільний магніт, обвитий голосами, і ти падаєш їм до рук. Вони голублять тебе, продовжуючи свої співи. Поступово звужують коло, і ось уже три пари рук обвивають тебе, торкаються до тебе, розминають твої м’язи, ось уже чиїсь теплі вуста цілують в’язок на твоїй шиї, а інші торкаються твоїх очей. Одна з цих жінок цілує твої ключиці. Інша проводить долонями твоєю спиною, що так давно не знала ніжності, і розминає пальцями м’язи над лопатками.

Коли ти втрачаєш розум, вони впинаються своїми гострими зубами в твоє тіло і рвуть тебе на шматки. Але ти цього вже не помічаєш. Ніжність огорнула тебе і затьмарила твій біль.

Тобі вже не страшно. Тобі вже не боляче. Тобі вже не сумно. Тебе вже немає.

* * *

Що густіша ставала туманна заслона, то ясніші були їхні голоси. То гостріший був біль у моєму серці.

Спочатку я перестав бачити море. Потім я не зміг роздивитися бортів свого корабля. Потім зникла корма та щогла.

І далі мої руки, мої власні руки, розчинилися в цій хмарі кольору молока.

Голоси не були дзвінкі, вони були грудні та низькі, вони огортали, а не пронизували, в них звучало все тіло, все тепле жіноче тіло.

Ніжність розривала моє серце, але я стояв, не рухаючись. Ніжність лилася з моїх очей, я не міг утримати цих безумних сліз, я ніколи так не ридав, але я стояв, не рухаючись. Горло моє ніколи так не здригалось, обличчя моє ще ніколи не було так наповнене ріками. Але я

1 ... 3 4 5 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець океану. Історія Одіссея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець океану. Історія Одіссея"