Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Я провів рукою по щелепі, відчуваючи знайому пульсуючу біль. Грім був сильним суперником, але я все одно переміг.

Гроші важили в кишені, але мене вони не радували. Просто ще один бій. Ще одна перемога. Ще один крок до того, щоб витягнути брата.

Я вийшов із підпільного клубу, вдихаючи нічне повітря. Після задушливого приміщення з криками, потом і кров’ю воно здавалося майже прохолодним.

Годинник показував майже північ.

Їхати додому на таксі? Ні, краще пройтися. Тіло ще горіло від адреналіну, а голова – від втоми.

Я сунув руки в кишені й пішов темною вулицею.

Місто після півночі – зовсім інше.

Менше людей, більше тіней. Тиша, що приховує небезпеку.

Я пройшов кілька кварталів, коли почув гучний сміх.

Зупинився.

Троє хлопців стояли біля темного провулку. А перед ними – дівчина.

Темне волосся, чіткі риси обличчя, впертість у поставі.

Але навіть через її показну впевненість було видно – вона боїться.

Один тримав її за лікоть, другий перегородив шлях. Третій щось говорив, нахиляючись ближче.

Я скрипнув зубами.

Чорт.

Не мої проблеми.

Я зробив крок убік, але ноги не послухались.

Зітхнувши, я пішов прямо до них.

— Відпустіть її.

Мій голос прозвучав тихо, але достатньо жорстко, щоб усі троє розвернулися.

— А ти хто такий? – один із них, найвищий, скривив губи.

Я не відповів. Просто дивився на нього.

Дівчина теж поглянула на мене. В її очах блиснуло щось схоже на подив.

— Це не твої справи, друже, йди звідси, поки можеш.

Я зробив ще один крок уперед.

— Я сказав – відпустіть її.

Напруга між нами загострилася. Я бачив, як вони змінили позицію, готові до бійки.

— Ти даремно лізеш, чувак.

Один ударив першим – і зробив це надто повільно.

Я ухилився, розвернувшись на п’яті, і наніс короткий, але точний удар у живіт. Хлопець зігнувся.

Другий кинувся на мене – отримав ліктем у щелепу і відскочив назад, вилаявшись.

Третій витягнув ножа.

О, тепер цікавіше.

Я відійшов назад, аналізуючи ситуацію.

Він зробив випад – я різко ухилився і вдарив його по зап’ястю. Ніж брязнув об асфальт.

Двоє інших знову пішли в атаку, але цього разу я не став чекати.

Різкий удар у груди – один відлетів назад. Другому – в ніс, і він зойкнув, прикривши обличчя.

Усе це зайняло не більше двадцяти секунд.

— Курва, ти хто такий взагалі? – пробурмотів один, витираючи кров з губ.

Я підійшов до них ближче.

— Наступного разу я не буду таким добрим.

Вони розвернулися і зникли в темряві, бурмочучи лайку.

Тиша.

Я обернувся до дівчини.

— Ти в порядку?

Вона ще не оговталася, але швидко взяла себе в руки.

— Так… Дякую.

Я кивнув.

— Тримайся подалі від таких вулиць.

І, не чекаючи відповіді, розвернувся і пішов геть.

Я не збирався затримуватися.

Не збирався запам’ятовувати її обличчя.

Не збирався вплутуватися в щось більше.

Але доля вже зробила вибір за мене.