Читати книгу - "Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)"

– Шляхетні лицарі, – знову зашепелявила провідниця, – почекайте тут трішки. Я повідомлю Його Преосвященству і матері настоятельниці про ваш прихід.

Черниця шмигнула в двері, а ми були змушені терпляче ждати на її повернення.

– Що ти думаєш про все це, друже Мігелю? – не стримавшись запитав я у іберійця.

– Не подобається мені все це, – коротко відповів гігант.

– Мені теж, – підтримав я занепокоєння побратима.

Більше порозмовляти нам не вдалося. Двері безшумно відчинилися і вже знайома товстунка в габіті промовила:

– Шляхетні лицарі, заходьте.

За мить ми опинилися в просторій кімнаті що вочевидь слугувала робочим кабінетом для кардинала. Сам Фелліні сидів за великим столом загромадженим численними пергаментними свитками, товстими фоліантами і кількома манускриптами, яким судячи з зовнішнього вигляду, була вже не одна сотня років. Поряд, біля розчиненого вікна-бійниці, бовваніла постать абатиси. Жінка стяла спиною до нас і здавалося щось уважно розглядала на морській гладі.

– Ваше Преосвященство, лейтенанти  Алонсо і Вібурно прибули за вашим наказом, – чітким голосом промовив Алонсо який хоч і мав те саме звання що у мене, однак був трішки старший за віком тому мав право першого голосу.

– Ви обидва з батальйону капітана Інвара Жижки? – запитав кардинал окинувши нас оцінюючим поглядом.

– Так точно, Ваше Преосвященство, – гаркнув іберієць. – П’ятий батальйон аркебузирів.

– Капітан Жижка відгукувався про вас як про тямущих, здібних офіцерів, відчайдушних в бою і дисциплінованих в поході. На вашому рахунку не одна сутичка з слугами Темряви.

– Раді служити на славу нашого Господа і Вашому Преосвященству.

– Сідайте, у нас буде довга і серйозна розмова, – промовив Фелліні і кивком голови показав на два пусті крісла, що стояли посеред кімнати.

Як тільки-но ми вмостилися на запропоновані місця, як настоятельниця монастиря різко обернулася і спантеличила нас своїм запитанням:

– Чим ви готові пожертвувати заради Святої Віри і слави Всевишнього?

– Матінко настоятельнице, – ображено прогудів Мігель, – я в армії Його Преосвященства служу вже не перший рік. За цей час стільки разів наражався на смертельну небезпеку, що й не перелічити. Мій побратим П’єтро теж ніколи не давав підстав сумніватися в силі та щирості його віри.

– Те що ви безстрашні воїни я і на мить не сумніваюся, – холодно відповіла абатиса. – Але одна справа відкритий бій, де ви завше сподіваєтеся на взаємовиручку своїх побратимів і зовсім іншим буде те завдання яке ми вам хочемо доручити. Попереджаю, шансів повернутися з нього живим, у вас практично не буде.

– Все в руках Господа, – нарешті наважився приєднатися до бесіди і я.

Жозефіна швидко зиркнула в мою сторону і я так і не зумів збагнути що в тому погляді було більше: невдоволення, роздратування чи зневаги.

– Ми цінимо вашу відданість Всевишньому, – подав голос кардинал. – але нам потрібні не бездумні фанатики, а люди тверезомислячі, зі здоровим глуздом, котрі чудово розуміють на що дають свою згоду. Приєднуюся до слів матері настоятельниці і попереджую зі своєї сторони, що завдання на котре ми хочемо вас відправити смертельно небезпечне і повернутися з нього живим буде справжнім чудом. Тож добряче подумайте, чи готові ви на такий ризик. Якщо є хоч найменший сумнів в душі то кажіть відразу. За відмову ми вас не осуджуватимемо, і про цю розмову більше ніхто і ніколи не згадає.