Читати книгу - "Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)"

На завдання ми вирушили заледве перші промінчики сонця визирнули з-за обрію. Ранок цього дня видався напрочуд похмурим і непривітним. Ще звечора небо було вкрите рясним розсипом яскравих діамантів-зірок, а вже десь серед глухої ночі все затягнулося суцільним, непроглядним килимом хмар. На світанку на землю опустився густий туман, так що годі було щось побачити на відстані простягнутої руки. Ну і на додачу несподівано різко похолодало, наче на календарі зараз була не середина теплого літа, а пізня, негожа осінь.

Кутаючись в плащі я з другом Мігелем слухняно прямували слідом за нашим провідником. Вірніше буде сказати провідницею, адже шлях нам показувала одна з черниць монастиря Блаженної Матері Терези. Про неї ми знали небагато, тільки те що її зовуть Беатрис і вона найкращий знавець навколишньої місцевості. Більше того, навіть зовнішній вигляд цієї послушниці ні один з нас не зміг добре розгледіти, бо на зустріч з нами вона вийшла з ніг до голови загорнута в традиційно чорну габіту. Єдине що вдалося почути це її голос, що був схожий на шелест листя під легкими подихами морського бризу. Правда і цього задоволення ми були незабаром позбавлені, Беатриса виявилася неговіркою людиною і промовивши декілька слів дальше мовчала мов та риба.

Чимчикуючи між черницею та іберійцем я все пригадував подробиці вчорашньої аудієнції в апартаментах Його Преосвященства. Розмова там набула надзвичайної серйозності коли ми з Алонсо підтвердили свою готовність взятися за завдання, про яке тоді знали тільки те що воно смертельно небезпечне, і про яке нікому не можна було обмовитися жодним словом. Кардиналу Фелліні нашої обіцянки виявилося цілком достатньо, а от абатиса зажадала щоб ми дали клятву на Святому Письмі, що все почуте в цій кімнаті довіку залишиться таємницею.

Після того як ми обидва поклялся Всевишньому у вічному мовчанні Його Преосвященство розпочав здалеку несподіваним запитанням:

– Сеньйори офіцери, а чи не дивує вас та ситуація, яка склалася в нашій армії останнім часом?

Побратим Мігель розсудливо промовчав, а я наважився уточнити:

– Ваше Преосвященство має на увазі нашу тривалу бездіяльність на цьому острові?

– Саме так, – згідливо кивнув головою кардинал.

– Насмілююся припустити, що на це у Вашого Преосвященства, є якісь вагомі причини.

– Вірно, але про них ми поговоримо трохи згодом. Зараз же я б хотів почути ваше особисте враження від Сан-Рафаеля?

– Та які там можуть бути враження, – подав нарешті голос як мені здалося дещо спантеличений Мігель. – Тихий, мальовничий острівець. Справжній райський куточок.

– Як би ж то, – промовила абатиса і в її словах відчувалася неприхована іронія та смуток водночас.

– На жаль, сину мій, ти глибоко помиляєшся, – зажуреним тоном продовжив Фелліні. – Сан-Рафаель зовсім не те затишне і мирне місце, як може видатися на перший погляд пересічному спостерігачеві. Насправді з цим островом пов’язана одна велика таємниця.

– Яка? – мимоволі вирвалося у мене та Мігеля.

– Може все таки не варто посвячувати їх у все це? – засумнівалася настоятелька монастиря швидко зиркнувши на кардинала.

– А у нас є інший вибір? – Його Преосвященство роздратовано насупив брови – Матінко Жозефіно, ви прекрасно знаєте, що це ймовірно єдиний наш шанс уникнути жахливого кровопролиття.

– Ваше Преосвященство настільки впевнений в тому, що це обов’язково трапиться.

– Хотів би я щоб мої астрологи помилялися, однак їхні розрахунки точні і лиха не обминути, якщо тільки…

– Гаразд. Тоді дозвольте мені розповісти цим офіцерам про історію Сан-Рафаеля та нашого монастиря.

Фелліні згідливо кивнув головою, а я з іберійцем, неабияк заінтриговані таким поворотом розмови, нашорошили вуха. Абатиса пройшовши на середину кімнати розпочала свою розповідь:

– Ви тут щойно сказали, що цей острів видається вам райським куточком. Насправді це твердження далеке від істини, але не буду забігати наперед і розповів все від самого початку. Перша згадка про Сан-Рафаель сягає більше чим тисячолітньої давності. Тоді цей безлюдний шматок землі закинутий серед моря звався зовсім по іншому і був практично невідомий для більшості цивілізованого світу. Дізналися про нього після навали орди дракайнів. Кровожерливі нападники не знали жалю і спустошили не одне поселення на островах та побережжі континенту.

Майже століття знадобилося силам добра щоб побороти цю потворну напасть. Тільки об’єднаній армії очолюваної Святим Рафаелем вдалося врешті-решт повністю знищити всі легіони лютих рептилій. Нашестя ворожого війська принесло страшенне горе та неймовірне страждання багатьом народам і забрала життя у великої кількості славетних лицарів і ще більшої звичайних простолюдинів. Коли війна закінчилася було виявлено, що головне кубло дракайнів знаходилося на цьому острові і саме звідси вони розпочали свою агресію проти всіх навколишніх земель.

– Не може цього бути! – не стримався від здивованого вигуку побратим Мігель. – Острів занадто малий щоб тут могла виникнути така гігантська орда, яка була тоді у дракайнів. Тут неможливо вивести і прогодувати стільки рептилій.

– На жаль може бути і літописи не брешуть, – відповіла йому настоятельниця монастиря. – Правда і ти, сину мій, маєш рацію. На Сан-Рафаелі дійсно нереально організувати таку величезну армію. Вона була сформована зовсім в іншому місці, в іншому світі.