Читати книгу - "Смак минулого, Немеш Іван"

Максим стояв на порозі кав’ярні, тримаючи в руках чашку чорної кави. Його постать чітко вирізнялася на фоні теплого світла, що лилося зсередини, і в цей момент Анна відчула, як її дихання збилося.

Він не змінився — принаймні, не настільки, щоб вона не впізнала його одразу. Ті ж карі очі, лише тепер у них з’явилася якась глибина, щось важче, ніж було раніше. Його волосся було трохи довшим, скуйовджене, але він все ще мав ту невимушену харизму, якою завжди володів.

Максим зробив крок до неї.

– Анно… – його голос був трохи нижчим, ніж вона пам’ятала, але все ще знайомим.

Вона не знала, що відповісти.

Кілька секунд вони просто стояли, дивлячись одне на одного, ніби намагаючись зрозуміти, як правильно діяти в цій ситуації. Анна раптом відчула, як тисячі спогадів накривають її хвилею.

Останній раз, коли вони бачилися, вона йшла, не озираючись. Тоді вона вважала, що робить правильно. Вона хотіла більшого, ніж могло запропонувати їй це місто. І вважала, що їхня любов не витримає відстані.

А тепер вони знову тут.

– Давно не бачились, – нарешті сказала вона, намагаючись зробити голос рівним.

– Так. Давно.

Максим на мить здався їй таким далеким. Не тим хлопцем, який колись писав їй листи й тримав за руку, коли вона плакала. Не тим, хто називав її “своєю зіркою”.

Він був чоловіком, який навчився жити без неї.

– Ти ще п’єш каву без цукру? – запитав Максим, ніби між ними не було цих років розлуки.

Анна здивовано підняла брови, але кивнула.

– Завжди.

Він усміхнувся — так, ніби ця маленька деталь щось означала.

– Заходь, я пригощаю.

Анна вагалася, але ноги самі повели її всередину.

Кав’ярня була затишною, з приглушеним жовтим світлом і запахом меленої кави, кориці та свіжої випічки. Вона нагадувала їй книжкові історії, в яких головні герої знаходили прихисток від бурі зовнішнього світу.

Максим повів її до столика біля вікна, і, коли Анна сіла, вона раптом відчула, як їй стає спокійніше.

– Ти тут давно працюєш? – запитала вона, спостерігаючи, як він з легкістю керується за барною стійкою, роблячи для неї каву.

– Я не працюю тут. Я її відкрив.

Анна підняла на нього очі.

– Серйозно?

Максим поставив перед нею чашку капучино.

– Ти ж пам’ятаєш, що ми колись мріяли про це?

Вона завмерла, втупившись у чашку перед собою.

Так, вона пам’ятала.

Колись, коли вони ще були дітьми, вони годинами сиділи в маленькій кав’ярні біля школи й фантазували, як відкриють свою. Як будуть варити найсмачнішу каву, ставити на полиці книги й грати стару музику.

Але тоді це були просто мрії. Вона думала, що вони залишилися в минулому.

А він узяв – і втілив їх у реальність.

– Чому саме кав’ярня? – тихо спитала вона.

Максим сів навпроти, спокійно дивлячись на неї.

– Бо я хотів, щоб у цьому місті було місце, куди завжди хочеться повернутися.

Її серце зробило дивний ривок.

* * *

Вони довго сиділи в тій кав’ярні. Розмовляли. Спочатку обережно, загальними фразами: про місто, про життя, про те, як змінився світ.

А потім – глибше.

– Ти щаслива? – несподівано запитав Максим.

Анна здригнулася.

– Що?

– Ну, у тебе є все, про що ти мріяла. Велике місто, успіх. Це те, чого ти хотіла, правда?

Вона опустила очі.

– Так, це те, чого я хотіла.

Максим вивчав її поглядом, ніби намагався прочитати між рядками.

– Але ти не відповіла на моє запитання.

Анна не знала, що сказати. 

Вона справді отримала все. Але чи було це тим, що могло зробити її щасливою?

Вони ще довго розмовляли, а потім Анна піднялася, щоб піти, за вікном уже стемніло.

– Мені пора, – тихо сказала вона.

Максим кивнув, але не сказав нічого.

Вона вийшла з кав’ярні, вдихнувши прохолодне повітря, і тільки тоді зрозуміла, як сильно б’ється її серце.

Вона не знала, що буде далі. Але розуміла одне: ця зустріч змінила щось всередині неї. І що б вона не говорила собі, вона вже не могла повернутися до життя, в якому не було Максима.