Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Минають дні.

Я намагаюся не думати про нього.

Серйозно, намагаюся.

Працюю, вчуся, слухаю нескінченні розмови подруг, які вже забули про ту історію з машиною. Я сміюся, жартую, роблю вигляд, що нічого особливого не сталося.

Але варто лиш залишитися наодинці — і думки про Олександра накочуються хвилею.

Чому він не пише?

Він не виглядав тим, хто просто так бере номер. Тим більше — тим, хто грає у мовчанку.

Я десятки разів відкриваю телефон, сподіваючись побачити повідомлення. Нічого.

Може, він просто вирішив, що я йому не цікава?

Але тоді навіщо було це все? Його погляди, цей тон голосу, спокійна впевненість…

Я прокручую в голові кожну секунду нашої розмови. Як він дивився, як говорив, як подав телефон.

Це було справжнім… чи я все вигадала?

На третій день мене дратує вже не стільки його мовчання, скільки моя власна реакція.

— Аліно, ти сьогодні якась задумлива, — зауважує Ліза, коли ми обідаємо в гуртожитській кухні.

— Втомилася, — швидко відмахуюсь.

Але навіть коли я на роботі, навіть коли клієнти сиплють замовленнями, я все одно відчуваю це… очікування.

І що більше днів минає, то сильніше я злюся.

На нього.

І на себе.

За те, що чекаю.

Вечір. Я закінчую зміну, стомлено витираючи руки об фартух.

Телефон лежить у кишені форми, і я вже кілька годин навіть не заглядала в нього. Чесно кажучи, мені набридло перевіряти його кожні п’ять хвилин.

Я просто працюю. Не думаю. Не очікую.

Але щойно виходжу з ресторану й відчуваю прохолодне повітря, як телефон вібрує.

Я машинально дістаю його, гортаю сповіщення й… завмираю.

Невідомий номер.

Але я знаю, хто це.

"Привіт, Аліно. Я думав про тебе."

Серце стукає в грудях так голосно, що я боюся, ніби його чути навіть крізь шум вечірнього міста.

Я перечитую повідомлення ще раз. І ще раз.

Він мовчав кілька днів. А тепер просто написав, ніби нічого не сталося?

Що мені відповісти?

Пальці стискають телефон. В голові одразу купа варіантів: "Ага, я теж", "І що?", "Давно пора". Але я нічого не пишу.

Я опускаю телефон. Нехай. Нехай трохи зачекає.

Якщо він може мовчати кілька днів, то я теж не кинуся одразу відповідати.

Я роблю кілька кроків у напрямку гуртожитку, намагаючись не думати про повідомлення. Але варто лише відійти від ресторану на кілька метрів, як помічаю чорний автомобіль, припаркований трохи далі.

Серце завмирає.

Відчиняються дверцята.

І він виходить.

Олександр.

Так, ніби знав, що я не відповім.

Так, ніби був певен, що мусить з’явитися особисто.

Я спиняюся, не в змозі зробити ще крок.

Він дивиться на мене кілька секунд, а потім повільно посміхається.

— Аліно.

Голос спокійний, низький, але я чую в ньому щось більше.

— Ти ж не думала, що я просто напишу і зникну знову?

Я мовчу. Тому що саме так і думала.

Я дивлюся на нього, стискаючи телефон у руці.

— Мені час додому, — кажу сухо, намагаючись не видати, як сильно пришвидшилося серцебиття.

Олександр не зводить з мене погляду, але його посмішка ледь помітно зникає.

— Я не затримаю тебе надовго, — відповідає він рівним голосом.

Я вдихаю глибше, ховаючи дратівливість.

— То чого ти хочеш?

Він робить крок ближче, але не настільки, щоб я відступила.

— Побачити тебе.

Його тон спокійний, але від цього лише більше розпалює всередині мене злість.

— Ти міг це зробити кілька днів тому, — кидаю я. — Але, схоже, був зайнятий іншими справами.

Він мовчить, погляд важчає.

Я розвертаюся, щоб піти, але його голос зупиняє мене:

— Не злися, Аліно.

Я стискаю кулаки.

— Я не злюся.

Це брехня, і він це знає.

Я роблю крок, щоб піти, але чую його тихий сміх.

Роздратовано обертаюся.

Олександр дивиться на мене з усмішкою, трохи нахиляючи голову набік.

— То що, ти справді на мене чекала?

Від його слів у грудях спалахує злість, і водночас щось тепле пробігає всередині.

— Не кажи дурниць, — коротко відповідаю.

— Тоді чому ти така сердита?

Я стискаю губи.

Йому що, справді цікаво? Він щиро не розуміє? Чи просто грається зі мною?

— Я не сердита, — кажу впевнено.

Олександр усміхається ширше.

— Звісно.

Я зітхаю, намагаючись тримати рівний тон.

— Мені треба йти.

Його очі ковзають по мені, затримуючись на секунду довше, ніж потрібно.

Я роблю крок убік, але Олександр теж зміщується, перегороджуючи мені шлях.

— Вибач, але мені справді треба йти, — повторюю, намагаючись обійти його.

Він хитає головою, все ще з тією ж спокійною, впевненою усмішкою.

— Спочатку вечеря.

Я звужую очі.

— Я вже їла.

— Тоді просто посидимо, — каже він, ніби це вирішене питання.

— Чому ти так наполягаєш?

— Бо ти цього хочеш не менше, ніж я, — відповідає Олександр рівним тоном, дивлячись прямо в очі.

Я затримую подих.

— Ти дуже впевнений у собі, — видавлюю я, намагаючись прозвучати саркастично.

— Я просто знаю, чого хочу, — Олександр робить крок ближче, і тепер між нами лише кілька сантиметрів. — І не бачу сенсу витрачати час на ігри.

Я розгублена.

— Це не гра?

— Ні.

Серце гупає десь у горлі.

Він мовчки дивиться, очі уважні, впевнені, майже гіпнотизуючі.

— Сідаємо в машину, — спокійно додає він, наче дає мені вибір, хоча його погляд каже інше.

Я стискаю губи, але всередині все вже вирішено.

Повільно киваю.