Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Я сиджу в машині, стискаючи сумку на колінах, поки Олександр впевнено веде авто крізь нічне місто.

— Куди ми їдемо? — нарешті питаю, коли мовчання затягується.

— Вечеряти, — відповідає він, не відводячи погляду від дороги.

— Я справді не голодна, — бурмочу я.

— Але я — так, — спокійно каже він. — Тож склади мені компанію.

Я зітхаю, розуміючи, що сперечатися марно.

Коли ми під’їжджаємо до величної будівлі з великими панорамними вікнами і сяючими золотими літерами на фасаді, я завмираю.

Ресторан виглядає дорогим. Дуже дорогим.

— Олександре, це… не зовсім місце для мене, — ніяково кажу я.

Він переводить на мене погляд.

— Аліно, я сам вирішую, куди хочу тебе запросити.

Він виходить із машини, обходить її та відчиняє для мене двері.

Я вагаюся.

Але все ж виходжу.

Бо, хай як я хвилююся, цікавість бере гору.

Ми заходимо всередину, і перше, що я відчуваю, — це запах дорогих парфумів, змішаних із витонченими ароматами страв.

Я намагаюся не видати своєї розгубленості, хоча всередині все стискається. Тут усе не так, як у ресторані, де я працюю: тихі розмови, блискучі келихи, ідеально вбрані люди, які наче з іншого світу.

Олександр упевнено веде мене за руку до столика. Я ковтаю хвилювання, коли повз проходить офіціант у бездоганному костюмі, навіть не глянувши в мій бік — ніби я тут одна з найважливіших гостей.

Олександр сідає навпроти, кидаючи на мене уважний погляд.

— Що будеш пити?

Я мимоволі гортаю меню й…

Мої очі округлюються від цін.

— Ой… — виривається в мене.

Він ледь усміхається.

— Щось не так?

Я відриваю погляд від меню й намагаюся виглядати спокійно.

— Просто… тут дуже… красиво.

— Ти думала, що поведу тебе у звичайне кафе?

Його погляд пронизливий, майже з викликом.

Я опускаю очі.

— Я не знаю, чого очікувати від тебе.

Він нахиляється ближче.

— Це добре.

Моє серце гучно стукає.

— Тож, Аліно, — каже Олександр, відкинувшись на спинку стільця, — розкажи мені щось про себе.

Я дивлюся на нього поверх келиха з водою.

— Що саме?

Він усміхається.

— Все.

— Це занадто багато.

— Гаразд, тоді почнемо з простого. Ти давно в цьому місті?

Я опускаю погляд.

— Декілька місяців. Переїхала на навчання.

— І працюєш офіціанткою?

Киваю.

— Гуртожиток недешевий. Та й хочеться бути незалежною.

Олександр уважно дивиться на мене, а потім неквапливо запитує:

— А батьки?

Я стискаю пальці на столі.

— Вони вдома. У невеликому містечку.

— Часто їздиш до них?

Я знизу погляд.

— Ні.

Настає коротка тиша.

— А чому обрала саме цей університет?

Я знизу плечима.

— Хотіла змінити середовище. Побачити більше.

Він киває, але його погляд якийсь надто пронизливий, ніби він намагається прочитати мене.

— Тобі подобається тут?

Я вагаюся.

— Не знаю. Інколи так, інколи… почуваюся чужою.

Він повільно проводить пальцем по краю келиха.

— Звикнеш.

Я дивлюся на нього, ніби намагаючись розгадати: чому він так цікавиться мною?

— А тепер твоя черга, — кажу я, вирішивши змінити тему. — Розкажи щось про себе.

Олександр хмикає.

— Я бізнесмен.

— Це я вже зрозуміла.

— Тоді що саме тебе цікавить?

Я на секунду замислююся.

— Наприклад, чому ти сидів за столиком, який я обслуговую, два рази поспіль?

Він усміхається і нахиляється трохи ближче.

— Хіба ти ще не здогадалася? — його голос звучить рівно, але в погляді з'являється щось небезпечне.

Я вдихаю глибше.

— Можливо… Але хочу почути це від тебе.

Він дивиться на мене так, що всередині стає гаряче.

— Я хочу тебе, Аліно.

Усе повітря в грудях перетворюється на суцільний клубок емоцій.

— Ти… дуже прямолінійний, — я намагаюся пожартувати, але голос трохи тремтить.

— Я не звик приховувати свої бажання, — відповідає він спокійно. — І ще менше звик не отримувати того, що хочу.

Я відводжу погляд, хапаю келих, хоча навіть не знаю, що в ньому.

— Ми ж майже не знайомі…

— Це тимчасово, — Олександр бере свій келих і робить ковток. — Зараз ми це виправимо.

Його впевненість приголомшує. Він не питає, не вагається — просто стверджує.

Я відчуваю, як моє тіло реагує на ці слова, хоча розум кричить бути обережною.

Але Олександр лише спокійно чекає.

Наче знає, що відповідь уже вирішена.

Олександр трохи відхиляється назад, спокійно спостерігаючи за мною.

— У тебе є хлопець?

Я трохи розгублююся від його прямого питання.

— Ні…

Він усміхається — повільно, з помітним задоволенням.

— Чудово.

Моє серце вистукує небезпечний ритм.

Я роблю вигляд, що не розумію підтексту, але його погляд говорить більше, ніж слова.

— А якби був? — питаю, намагаючись здаватися спокійною.

Олександр легенько торкається краю свого келиха пальцями.

— Це не змінило б моїх намірів.

Його голос низький, упевнений.

Я ковтаю клубок у горлі.

Ця розмова стає занадто напруженою. І занадто небезпечною для мене.