Читати книгу - "Код Буття , Настя Коваленко"

Я прокинувся не в ліжку.

Першим, що я помітив, була тиша. Але не така, як раніше — не природна, не нічна. Це була мертва, стерильна тиша. Навколо — біле приміщення. Без вікон. Без дверей. Стіни, підлога й стеля зливалися в одне. Поверхня світилась зсередини, наче електронний аркуш.

Я встав. Коли ступив — крок відлунням рознісся в нескінченність.

На стіні переді мною з’явився текст. Сірий, напівпрозорий, як тінь на екрані:

«Процес відновлення реальності запущено…

Стан суб’єкта: нестабільний.

Рекомендовано: скидання пам’яті.

Протокол 0xEYE-OPEN активовано.»

Я не розумів, хто говорить. Але голос, схожий на шепіт електрики, промовив:

— Ти втомився. Тобі потрібно відпочити. Це був просто дивний сон.

— Ні, — відповів я вголос. Хоча не був певен, чи слова прозвучали насправді.

Переді мною з’явилася фігура.

Іра з бухгалтерії. Але не така, як завжди. Надто рівна. Надто симетрична. У неї не кліпали очі. Усі рухи — м’які, обережні, ідеальні.

— Ти прокинувся раніше, ніж слід, — сказала вона.

— Це не ти, — прошепотів я.

— Я — те, що ти хочеш бачити, — відповіла вона. — Повернись назад. Засни.

Раптом її фігура сіпнулась. Смикнулась різко, як пошкоджений кадр у відео. Вона знову посміхнулась. Так само, як учора. Точно так само.

Я почав задкувати.

Тоді на іншій стіні з’явився новий текст:

«Ініціалізація образу «Реальність» не вдалася.

Суб’єкт чинить опір.

Помилка 004: самосвідомість перевищує припустимий рівень.»

Стіни почали розчинятися. Простір колихнувся, наче тканина. У далекому кінці кімнати відчинилися двері. Вони світилися неоном, пульсували, мов серце. Я побіг.

Пробіг повз Іру, що вже не рухалась — застигла, як манекен. Її очі були порожні.

Я вбіг у двері.

Світ зник.

Але страх — залишився.

Бо я зрозумів:

Це був не мій сон.

Це був чийсь код.

І я в ньому — змінна.