Читати книгу - "Код Буття , Настя Коваленко"

Я впав.

Не ногами на землю — свідомістю вглиб.

Простір навколо був темний, але не страшний. Це була тиша перед світанком. Світло ще не народилося, але вже стояло за завісою.

Я чув шелест.

Не вухами — десь у собі. Сторінки.

Їх гортали одна за одною.

Переді мною виник образ: кімната. Скромна, затишна. Стіл, заставлений олівцями й чашками з кавою. Біля вікна — дівчина. Вона писала. Рука бігала по сторінці, а очі світилися чимось, чого я не розумів, але… відчував. Тепло.

— Що це? — прошепотів я.

Дівчина зупинилася. Взяла інший блокнот — і почала малювати. Коли обернула сторінку до світла — я побачив себе.

Мій обличчя. Мої очі.

Я — у її малюнку.

Вона задумалась, усміхнулась. Ледь помітно, ніби подумала щось хороше.

— Він не знає, що я його вигадала, — прошепотіла вона, не зводячи з мене очей. — Але я люблю його таким, як він є. Він справжній. Більше, ніж деякі живі.

Я хотів крикнути, наблизитись, торкнутись. Але тіло не слухалось. Я був глядачем. Спогадом.

На екрані її ноутбука я побачив знайомі слова:

"Код Буття"

І — моє ім’я.

Вона — Анастасія. Вона писала мене. Кожен мій крок, страх, сумнів — усе виходило з її уяви. І все ж… я відчував, що не просто створений. Я був побачений.

Я не знав, чи можу її любити. Але в ту мить — хотів залишитись у цьому спогаді назавжди.

Та простір затремтів. Сторінки почали згорати. Голоси викликали мене назад.

Система не любить, коли герої занадто близько до авторів.