Читати книгу - "Між рядками , Юльчик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 3: Зустріч із тінню минулого
День почався звично: кава з молоком, плед на плечах і глуха порожнеча в грудях. Здавалося, серце почало бити тихіше, щоби не турбувати біль. За вікном щось капало — чи дощ, чи чиясь душа розбивалась об асфальт.
Вона сиділа на підвіконні, коли знову загорівся екран телефону. Відео дзвінок від мами.
— «Привіт, моя зірочко. Як сьогодні?» — ніжний голос мами був наче лейкопластир на душу.
— «Та нічого… Живу,» — вона криво всміхнулась.
— «Не просто живеш, а тримаєшся. І я цим пишаюсь. А як ти з Оленкою?»
— «Не знаю… Це все так раптово. Я ще не розібралась у своїх відчуттях. Вона допомогла мені трохи прийти до тями, але…»
— «Просто дозволь їй бути поруч. Але не забувай: головне — не втратити себе.»
Її пальці ковзнули по склу — ніби намагались торкнутись маминої руки.
Знову тиша. І знову — дзвінок у двері. Вона обернулась до екрану.
— «Хтось прийшов, мам. Перетелефоную.»
Вона підійшла до дверей. І… завмерла.
На порозі стояв він. Марʼян.
В руках — ні квітів, ні речей. Тільки опущені очі та втомлене обличчя.
— «Привіт…» — прошепотів.
— «Що ти тут робиш?» — її голос був різкий, майже як лезо.
— «Я… Я прийшов сказати правду. І попросити пробачення.»
— «Пробачення? Тепер?»
— «Я не розлюбив тебе. Я збрехав. Вони — мама, бабуся… Вони тиснули. Казали, що ти не для мене. Що я маю жити “по-правильному”. А я… я просто злякався. Я втік. Я був слабким.»
Вона мовчала. Долоні тремтіли.
— «Я хочу все повернути. Дай мені шанс. Будь ласка.»
У цей момент з кухні вийшла Оленка. Вона стояла за спиною подруги, як тінь підтримки.
— «Ти серйозно прийшов сюди після всього?» — голос Оленки був твердим.
— «Це не твоє діло, ми говоримо…»
— «Це моє діло, бо вона ледь не зламалась. Бо я бачила її стан, коли тебе не стало. І не смій більше робити боляче.»
Вона вдихнула глибше, дивилась Марʼяну прямо в очі.
— «Я пробачаю. Але не для тебе — для себе. Щоб не тягнути цей біль далі. Але дороги назад немає. І більше не приходь. Забудь цю адресу. Забудь цей поріг.»
Він мовчки кивнув. І пішов.
Двері зачинились. За ними залишилось минуле, яке вже не мало сили ранити.
Оленка обійняла її. Сльози потекли знову. Але тепер — не від болю, а від полегшення.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між рядками , Юльчик», після закриття браузера.
