Читати книгу - "Між рядками , Юльчик"

Розділ 4: Між рядками віри

Наступного дня вона прокинулась рано. Було тихо. Так тихо, що навіть власні думки злякались ламати цю тишу. Сонце пробивалось крізь жалюзі, малюючи на стелі лінії — ніби нові шляхи, якими ще треба пройти.

Телефон завібрував. Мама. Знову відео дзвінок.

— «Привіт, донечко. Ти як?»

— «Живу. Потроху…»

— «Я бачу, що ти сильна. Я так пишаюсь тобою. Але якщо важко — плач. Не треба тримати все в собі. Я поруч. Навіть через екран.»

— «Дякую, мам. Просто… іноді хочеться натиснути “перемотати”.»

Мама усміхнулась крізь сум.

— «Життя не фільм, але ти — режисерка своєї історії. І маєш право зупинити сцену, коли заболіло. І почати нову — коли будеш готова.»

Знову тиша. Але вже спокійна.

До кімнати зайшла Оленка, тримаючи дві чашки кави з молоком.

— «Мені здається, твоїй мамі треба дати медаль. Вона крута.»

— «Вона — єдина, хто завжди мене тримає… навіть якщо я сама падаю.»

— «Ну тепер нас двоє.»

Оленка сіла поруч. Обидві мовчали, поки пили каву. І це мовчання вже не було самотнім.

— «Знаєш,» — нарешті сказала Оленка, — «ти маєш дозволити собі мріяти знову. Навіть якщо боляче.»

— «Я боюсь… А якщо знову не вийде?»

— «А якщо вийде?»

Після сніданку вона витягнула коробку зі старими фото. Не тими, де був Марʼян — їх уже не було. А тими, де була вона: щаслива, маленька, смішна, в обіймах мами, з дипломом в руках, на фоні училища, із заплющеними очима, але відкритим серцем.

Вона довго дивилась на себе минулу. І нарешті сказала:

— «Я не хочу знову стати тією дівчиною. Але хочу навчитися жити для неї. Бо вона заслуговує на нове щастя.»

Телефон завібрував ще раз. Повідомлення від мами:

“Я тебе дуже люблю. І знаю: ти ще обов’язково станеш щасливою. Просто продовж дихати.”

І вона вдихнула. Глибоко.

Бо знала — з цього починається новий розділ.