Читати книгу - "Між рядками , Юльчик"

Розділ 5: Правда на порозі

Вечір був тихим. Навіть занадто. Увімкнутий плей лист на фоні лунав далеким відлунням. Вона сиділа з ноутбуком, обираючи слова для першої сторінки своєї книги. Все, що боліло — нарешті мало форму. І сенс.

Раптом пролунав дзвінок у домофон.

— «Хто це?» — голос трохи здригнувся.

— «Це… Марʼян. Можна з тобою поговорити?»

Вона скам’яніла. Не одразу знайшлася, що відповісти.

— «Ти серйозно? Навіщо?»

— «Будь ласка. Лише хвилина.»

Оленка, яка саме зайшла з кухні з двома тарілками бутербродів, одразу все зрозуміла по виразу обличчя подруги.

— «Це він?» — прошепотіла.

— «Ага…»

— «Ти впевнена, що хочеш це почути?»

— «Не знаю. Але, здається, мені потрібно це завершити остаточно.»

Двері відчинились. Марʼян стояв із порожніми руками, але важкими очима.

— «Я… не мав права приходити. Але я мусив сказати правду.»

— «Запізно. Але кажи.»

— «Мама й бабуся… вони поставили ультиматум. А я був слабкий. Не захистив тебе. Не захистив нас.»

— «Я знала. Просто хотіла почути це від тебе.»

— «Я не переставав думати про тебе. Я хочу повернути все назад.»

Вона на мить опустила очі. Її серце більше не билося в унісон з його.

— «Повернути? А як ти повернеш мої безсонні ночі? Мій пульс 155, коли ти мовчав і дивився на мене, як на чужу? Як повернеш порвані фото і листи й сміттєве відро моїх спогадів?»

— «Я жалкую…»

Оленка раптом з’явилась поруч, стала між ними.

— «Ти все сказав — тепер йди. Вона більше не твоя. І не смій сюди приходити. Забудь вже нарешті цю адресу.»

Марʼян стояв мовчки ще кілька секунд. Потім кивнув і пішов.

Двері зачинились. Усередині — тиша. Але вже не така гнітюча.

— «Дякую, Оленко…» — прошепотіла вона.

— «Тепер у тебе є ми. Я і твоя мама. І цього достатньо, щоб піднятися.»

Вона знову відкрила ноутбук. І цього разу — написала перший рядок.

Бо більше не боялась.