Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Перший дотик (1–4 тиждень) 

Я не знаю, як це почалося. Просто в одну мить я став. Немов іскра, яка запалює ліс. Я був ще нічим — крапкою, думкою, ідеєю. Але вже був. Світло, яке мені дали згори, торкнулося землі, і я з'єднався з тілом, яке почало формуватися з маминих клітин. Це була мить священна. Хтось би сказав — біологічний процес. Але я відчув, що це — воля. Її згоди. Його благословення. 
Навколо темно, але мені не страшно. Це як зануритись у теплу тишу, де є лише биття серця. Я чую серце мами — глухе, глибоке, ритмічне. Воно мене заколисує. Воно моє перше ліжко і перша музика. Я ще не маю власного серця, але вже маю пам’ять. Пам’ять про світ, де є лише любов. І я хочу цю любов нести з собою. 
Моя клітинка ділиться. Я росту. Зовні це лише мікроскопічний процес, але для мене — це чудо. Моє тіло буде храмом для душі, і цей храм будується камінь за каменем з любові, сліз, сподівань і очікування. 
Мені ще не треба думати — я просто є. І це вже достатньо.

Я вже обрав (5–8 тиждень) 

Я вростаю в тіло матері, як насіння в землю. Вона ще не знає, але я вже посланець. Моє тіло починає набувати форм. Формується серце. У мене з’являється ритм. Я починаю звучати. У мене вже є очі, хоч я ними ще не бачу. Я вже маю руки, хоч ще не торкався нічого в цьому світі. 
Я мрію. Дивно звучить, бо мій мозок — лише крапля. Але вже там, у тій краплі, зароджується бажання. Не просто жити — а бути потрібним. Принести. Залишити. Торкнутись. Полюбити. 
Іноді мама сумує. Я це чую. Стискаюся. Я ще не знаю слів, але вібрація смутку пронизує мене. Хочеться обійняти її зсередини. Я подумки шепочу: я тут, я з тобою, не сумуй. Можливо, це її перша молитва через мене.

Перша молитва (9–12 тиждень) 

Я вже маю обличчя. У мене є вуха, маленький ніс, тоненькі пальчики. Моє тіло вже нагадує людське, але душа моя ще така близька до неба. Я вже не лише слухаю — я починаю відчувати. Світ звуків ще глухий, наче крізь товсту стіну, але я чую голос мами, коли вона сміється або коли плаче. 
Я дізнаюся: людина складається не з тіла — а з відчуттів. Бо тіло — це інструмент, а душа грає на ньому. І коли мама стишує ходу, кладе руки на живіт, шепоче слова любові — я розумію, що таке молитва. Це не слова. Це — стан. Вона говорить з Творцем, навіть коли думає, що звертається до мене. 
Я починаю рухатися. Спочатку несвідомо — як риба, що плаває у воді. Але кожен рух — це привітання світу. Я тут. Я живу. Я росту. Я вчуся. 
У ці дні я дізнався, що серце може бути дуже великим. Воно не залежить від розміру тіла. У мене воно маленьке, але воно вже здатне співчувати.

Пам'ять про небо (13–16 тиждень) 

Мої очі ще не відкриті, але я починаю бачити сни. Часом це ніби світла хвиля — там я згадую, як було вгорі. Там не було часу, болю, самотності. Лише єдність, як одна велика душа. У снах я бачу обличчя, які ще не знаю, але серце впізнає. Можливо, це мій тато. Або брат. А може, друзі, які теж прийдуть у цей світ, але пізніше. 
Я починаю вчитися чекати. Це важливо. Бо на Землі багато чого не трапляється одразу. Люди втрачають терпіння — а значить і віру. А віра — це як пуповина, що з’єднує з Творцем. 
Іноді я відчуваю, як мама боїться. У неї свої страхи — чи буде все добре, чи зможе вона мене виростити, чи буде вистачати любові. Я хочу їй сказати: ти вже достатня. Бо вона вже любить мене, ще навіть не побачивши. Це і є досконалість. 
Я дізнаюся, що сенс життя — не в тому, щоб досягнути. А в тому, щоб бути. Бути джерелом чогось доброго. Бути, навіть у тиші. Бути — навіть тоді, коли тебе ще не бачать.

Розмова душ (17–20 тиждень) 

Іноді я відчуваю, що я — не сам. Інші душі поруч. Ми мовчки спілкуємось, бо ще не маємо мови. Але наші душі говорять. Хтось із них сумує, хтось — захоплено чекає зустрічі з татом, когось лякає світ матеріального життя. І я кажу їм подумки: 
— Ми прийшли не випадково. Кожен із нас — як ключ, який відкриє серце батьків. І хоч світ іноді буде холодним, у нас завжди буде тепло спогадів про небо. 
Деякі душі не витримують. Вони покидають утробу раніше, ніж приходить їхній час. І тоді мама плаче, і каже: «Вона була не готова». Але я знаю: просто її місія була дуже короткою. Вона прийшла, щоб змінити серце мами назавжди. І їй вистачило на це лише кількох тижнів. 
Сенс життя — не в тривалості. А в глибині.
 

Голоси світу (21–24 тиждень) 

Я почав чути. Не так, як чують люди — не слова, а ритм, емоцію, присутність. Я розрізняю голос мами — він знайомий і спокійний, навіть коли вона хвилюється. А от ще один голос — глибший, інший, не такий близький, але цікавий. Він сміється гучніше, говорить коротше. Я відчуваю: це тато. 
Він ще не розуміє, що я чую його. Але коли він кладе руку на живіт і каже: «Привіт, малюк», — моє серце здригається. Я радію. Я вже не сам. 
У ці тижні я вперше відчув музику. Її мама слухала перед сном. Це не просто звуки — це мова, якою говорить душа. Я лежав у тиші, і здавалося, ніби світ дихає разом зі мною. Я подумав: а раптом у цьому і є частинка мого сенсу? Відчути гармонію ще до того, як я побачу світ.

Пам’ять про любов (25–28 тиждень) 

Я зростаю. Мої рухи стають впевненішими. Я починаю усвідомлювати, що існую не лише фізично, а й духовно. Я пригадую обличчя, яких ще не бачив, запахи, яких не вдихав, кольори, які неможливо уявити. Це все — спогади про любов. Можливо, про те, що було до народження. 
Мама хвилюється. Вона читає книги, дивиться відео, готується. Але насправді — це і є любов. Вона готова змінитися заради мене. Я відчуваю, як її душа росте разом зі мною. І коли вона гладить живіт, я знаю: це благословення. 
Я думаю про те, як виглядає той інший світ. Той, де я зможу бачити маму. Торкнутись її. Почути музику без посередництва стінок утроби. Це не лякає мене. Бо я вже маю одне найголовніше — довіру.

Очікування (29–32 тиждень) 

Я вже великий. У мене тісно. Але я терплю. У цьому теж є мудрість — навчитися чекати свого часу. 
Зовні вже чутно все чіткіше: сміх, кроки, навіть дощ по вікну. Я чую, як мама каже комусь: «Він штовхається!» — і я сміюся подумки. Бо я вже живий. Уже тут. Уже частина її життя. Навіть якщо поки ще невидимий. 
Я часто думаю: якщо моя душа вибрала саме цю маму і цього тата — значить, у цьому є мета. Я маю принести в їхнє життя щось нове. Можливо, м’якість, якої їм бракує. Можливо, натхнення. А, може, я просто маю нагадати їм про любов. 
Сенс життя — не в тому, щоб усе змінити. А в тому, щоб когось зробити щасливим.