Читати книгу - "За твоїми правами, Nebula"

Я намагався. Щиро намагався. Робив усе можливе, щоб знайти хоч якийсь шлях, хоч якийсь вихід. Але світ не помічав мене.

Я не міг влаштуватися на роботу. Не тому, що я не хотів працювати чи не мав навичок. Я пробував. Я йшов у різні місця, пропонував свої послуги, звертався навіть туди, де приймали найгірших. Але відповідь була завжди однакова — мене просто не бачили.

Не в буквальному сенсі. Я стояв перед ними, говорив, питав. Але вони не сприймали мене як серйозного кандидата.

Я пробував працювати. Пропонував навіть безкоштовно робити якусь роботу, щоб хоч якось отримати можливість залишитися. Але мені говорили, що в них уже є працівники. А якщо навіть місце й було, то в останній момент воно завжди знаходилося для когось іншого.

Спочатку я думав, що це випадковість. Що просто не пощастило. Але коли таке повторюється раз за разом, день за днем, ти починаєш розуміти: справа не в невдачі. Справа в мені.

Одного разу я спробував влаштуватися прибиральником у невеликій їдальні. Я зайшов до власника, і той навіть був готовий мене вислухати. Він оглянув мене, послухав, запитав кілька простих речей.

— У вас є досвід?

— Так, — я кивнув.

— Де ви працювали до цього?

— Я… Я допомагав у різних місцях.

Його погляд змінився.

— Офіційно?

Я мовчав.

Він глянув у свій планшет, щось перевірив і насупився.

— Вибач, у нас уже є прибиральник, — сказав він швидко і відвернувся.

Я ще навіть не закінчив пояснювати, що готовий працювати за найнижчу плату, але він уже не слухав. Він просто пішов до іншого відвідувача, і я залишився стояти біля дверей.

Я знав, що він нічого не міг побачити. Вони не бачили наших чисел. Але вони бачили історію.

А в мене її не було.

Люди з досвідом могли працювати. Навіть якщо вони колись мали проблеми, у них все одно залишався слід у системі. А я? Я був ніщо.

Моє життя здавалося замкненим у безвиході.

Я пробував запитати людей, чому так. Запитав у продавця на ринку, чи можна якось обійти це правило, як заробити хоч перші очки. Він подивився на мене з легкою усмішкою, в якій змішувалося співчуття та байдужість.

— Ти просто не в тому положенні, — відповів він, навіть не зупиняючись. — Люди не хочуть мати справу з тими, кого не існує в системі.

— Але ж я є! Я тут!

Він знизав плечима:

— Де твої записи? Де твої контракти? Де твоя історія? Якщо ти нічого не маєш, то як тебе можна взагалі перевірити?

Я зрозумів.

Без записів у системі я був ніби невидимкою.

Я намагався заробити хоч одну-дві одиниці прав. Пропонував дрібні послуги, намагався працювати за їжу, робити будь-яку фізичну роботу. Але відповідь була одна: "Вибач, ми не можемо ризикувати."

З кожним днем я починав відчувати, що просто зникаю.

Я міг бачити, як люди проходять повз. Вони були різними — хтось мав зв’язки, хтось мав репутацію, хтось просто знав, до кого звертатися. Всі вони жили своїм життям, спілкувалися, працювали. А я? Я був ніби привид.

Це був не просто статус. Це була соціальна смерть.

Я спробував звернутися до міського управління, але мене навіть не пустили всередину. Там був охоронець, який просто перегородив мені дорогу і мовчки вказав на двері.

— Але я навіть не сказав, навіщо прийшов!

— Ти ж без записів. Нам не потрібні твої проблеми.

Його голос був таким байдужим, ніби він говорив не з людиною, а з каменем.

Я зрозумів: без історії мене не вважали навіть частиною суспільства.

Того вечора я сидів на лавці біля центральної площі і просто дивився, як світ рухається далі без мене.

У голові роїлися думки.

Як заробити хоч трішки?

чи є хоч один запис у системі?

Чи можливо це взагалі?

Як вирватися з цієї прірви?

Цю історію, яка зі мною трапилася, я розказав тому чоловіку.