Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

— А ти сам вірити хочеш? Чи вчать, що мусиш? — запитав він тихо.

Юний ельф на мить завмер. Потім, дуже повільно, похитав головою.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — Але я боюся, що як знатиму — буде пізно.

І ця відповідь ранила Ельрайна більше, ніж будь-яке запитання Невару.

Після короткої паузи він підвівся, залишивши хлопця з його сумнівами. У повітрі вже витав ледь вловимий аромат чистих тканин та пелюсток — храмові служителі розкладали квіти, очищували колони, готували шлях до Ораксіса. Усі знали: через три дні на головну платформу зійде черговий Аеларій. І всі вже готувалися зустріти це як святе дійство.

Хоча ніхто не говорив вголос, усі знали: цього разу тим Аеларієм буде Ельрайн.

І що більше він бачив, як прикрашають проходи і готують воду для омовіння, тим менше відчував себе гідним пройти крізь них.

Він уже майже повернувся до своєї камери, коли почув характерне постукування тростини по каменю — звук, який у цьому місці означав лише одне: хтось із гінців. У проході з'явився постарілий, але ще міцний ельф у дорожньому плащі, вкритому пилом рівнин. Його звали Калір, один із рідкісних мандрівників між зовнішніми поселеннями нижчих ельфів і Високими.

 — мовив він, зупинившись перед Ельрайном. — Але новини не можуть чекати.

— Кажи, — відповів Ельрайн, відчуваючи, як щось стискає груди.

— На рівнині рух. Люди. Ті, що живуть за річкою — Феранці. Вони почали збирати сили. У нижчих ельфів ходять чутки, що це буде не просто рейд. Кажуть, серед них є ті, хто вже стали на бік людей. Хто втомився чекати милості Ораксіса. І хтось веде цих людей до нас.

— Хтось? — тихо перепитав Ельрайн, уже знаючи відповідь.

— Його ім’я — Невар. Один із Затьмарених. Раніше він був лише одним із тих, хто слухав, хто шукав. Але тепер... він — розвідник. Він був тут. Він бачив.

Калір замовк, даючи Ельрайну час. Але той вже не слухав. Його власна тінь налягала на плечі важче, ніж Ораксіс.

— І вони справді думають, що зможуть? — нарешті спитав він. — Наступати вгору? На Іліон? Навіть із магами й відьмами серед них — це самогубство.

— Люди думають, що зможуть усе. А нижчі вірять, що їм більше нічого втрачати. І саме це — найнебезпечніше. Але я не за них хвилююсь.

— А за кого?

Калір наблизився і промовив тихо:

— За Високих. За тебе. Бо якщо хтось дізнається, що ти дозволив йому піти…

Ельрайн мовчав. Він не мав виправдань. Не мав захисту. І тіні, що спадали з вершини, здавалися тепер не благословенням — а вироком.

Ельрайн залишив Каліра на сходах і пішов далі — сам. Не тому, що хотів тиші. А тому, що не мав права на розмову. У ньому вже розгортався вир — сумнів, провина, і щось більше. Страх.

Коли він зупинився біля арки, що вела до його покоїв, сонце вже торкнулося верхівок храму. І в тому світлі, яке ще вчора здавалося чистим, сьогодні було щось різке. Занадто яскраве. Занадто справжнє.

Його думки обпікали імена: Невар. Феранці. Відьми. Зрадники. Але серед них — найбільше боліло одне.

Ельрайн.

І поки тіні згущувалися за його спиною, у далекій рівнинній землі піднімався вітер. Там, де віра була слабшою, але полум’я — сильнішим.