Читати книгу - "Тіні старого лісу, Юлия"

Пройшов час. Марина виросла, але і досі, як в дитинстві, любила побути з бабусею. Вона подумки поверталася до тих моментів, коли час ніби зупинявся, а цікаві історії бабусі огортали її, як тепла ковдра. Дівчина відчувала, що між ними був якийсь особливий зв’язок, міцніший за будь-які сімейні узи. Вони розуміли одна одну без слів; на відстані відчували, коли котрійсь із них потрібна була допомога чи порада.

Літній день добігав кінця. Марина та бабуся сиділи на подвір’ї під розлогим горіхом і спостерігали за яскравим заходом сонця. Він був сьогодні якимось особливим – небо ніби застигло у всіх можливих відтінках мідного золота та багряного полум’я. Легкі, майже прозорі, хмари сяяли рожевим світлом, пропускаючи крізь себе на землю останні промені сонця. Повітря довкола було наповнене надзвичайною тишею, в якій відчувалася прихована таємниця.

В бабусиному настрої теж було щось тривожне і важливе. Вона сиділа нерухомо, дивлячись кудись далеко за горизонт. Її руки, теплі та зморшкуваті, нервово перебирали край хустки. Вона кілька разів тихо зітхнула, ніби щось зважувала в собі, перш ніж наважитися говорити. Нарешті бабуся підняла очі на Марину і тихо почала:

— Памʼятаєш, ти якось запитувала в мене, чи була я в лісі? Прийшов час розповісти тобі правду. Так, я була там. І те, що зі мною там сталося, змінило мене назавжди.

Марина здригнулася, відчувши, як легке поколювання пробігло по її шкірі. Вона підсунулася ближче до бабусі й затамувала подих.

— Це сталося багато років тому, коли я була такою, як ти зараз. Одного разу я прокинулася на світанку, коли небо ще тільки починало жевріти, і відчула, як щось невидиме кличе мене, – бабуся говорила тихо, але її слова звучали так, ніби сам Всесвіт промовляв їх. – Підкорившись цьому відчуттю, я вийшла на вулицю. Тихий шепіт вітру, наче стародавній голос, що вмів говорити лише до мене, долинав із глибини лісу. Він гукав за собою, обіцяючи щось незвідане і важливе. Ступаючи босоніж по ще прохолодній траві, я пішла за тим покликом, занурюючись дедалі глибше в ліс.

Бабуся на мить замовкла, ніби обдумувала кожне наступне слово. Її руки ледь помітно тремтіли, видаючи приховане хвилювання. Її погляд, зазвичай мудрий і спокійний, ставав глибоким і тривожним.

— Я зайшла далі, ніж будь-коли раніше. І тоді ліс змінився. Дерева стали вищими, темнішими. Я відчувала, як кожен мій крок відлунював у тиші, як кожен подих розчинявся у повітрі. Раптом я зрозуміла, що загубилася і не можу знайти дороги назад. Тієї миті з самої гущавини виринули дивні фігури з тілами, покритими мохом і корою, та очима, що сяяли зеленим світлом. Це були лісовики. 

Вони почали наближатися, тихо про щось перешіптуючись між собою. Нарешті один з них мовив до мене: “Ти прийшла за покликом лісу, і відтепер будеш служити йому, як і ми. Ти станеш його частиною, залишившись тут назавжди”.

Марина ловила кожне слово бабусі та боялася навіть поворухнутися, щоб ненароком не порушити тишу і нічого не пропустити. А старенька тим часом продовжувала:

— Моє серце забилося швидше. Я відчувала, як ліс хоче забрати мене, але якийсь вогник спротиву всередині мене не дозволяв прийняти цю долю. Я не знала, що робити та що казати у відповідь. І тут на допомогу мені прийшла Відьма. Вона була старою, як світ, але її краса була нестаріючою, наче сама природа зберегла в її рисах щось вічне, що не піддається впливу часу. 

Вона запропонувала мені інший шлях – стати посередником між світом людей та світом магії. Я мала допомагати людям, використовуючи знання, які мені буде давати ліс. До всього цього я мусила дати клятву зберігати рівновагу між світами й ніколи й нікому не розкривати цієї таємниці.

— І ти дала цю клятву? – пошепки запитала Марина.

Бабуся кивнула.

— Так, дала. І з того часу ліс завжди був поруч, мов невидимий союзник. До мене за допомогою почали звертатися люди. Я могла зцілювати хвороби, навіть передбачати майбутнє, але ніхто не знав, що ці знання я отримала від самого лісу. 

За всі роки він багато чому мене навчив, поділився не однією своєю таємницею. Та ліс не лише дає, а й забирає своє. Тому, коли я пропаду, Маринко, памʼятай: ліс завжди знає, що робить. Моя місія виконана, тепер настала твоя черга.

Сонце вже повністю сховалося і на дворі запанували сутінки. Слова бабусі зависли у повітрі, як нерозгадані таємниці. Марина сиділа мовчки. Вона відчула, як щось глибоко всередині неї відгукнулося на цей заклик. Ліс був ближче, ніж вона думала.