Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Леді Манн різко обернулася й з ненавистю подивилася на Генрі. Вона знала, хто він. Вони були поверхнево знайомі. Але її гроші лежали лише на ощадному рахунку. А Генрі — на накопичувальному. Через деякий час він міг розбагатіти — нічого не роблячи. Такого злого погляду він давно на собі не ловив. Йому залишалося лише стиснути губи й знизати плечима. Вони з батьком давно не були близькими. Він ні на що не розраховував і до того ж давно не залежав від його грошей. Це був... дивний подарунок.

— Решта один відсоток облігацій, який я дозволяю забрати адвокату Лі з мого ощадного рахунку в місті Колумбус, штат Огайо, я заповідаю дитячому будинку "Сонечко" у передмісті штату Огайо в якості волонтерської допомоги. — Адвокат зупинився й склав листа. Він висипав із конверта ключі від сейфа й передав залізній леді. — На цьому в мене все. Питання?

— Хто такий Дональд Уїтні? — Різко спитав один із близнюків.

— Це я. — Перед Генрі стояла постать невисокого й тендітного чоловіка. Вона віддалилася і підійшла ближче до адвоката. Лише тоді повернулась обличчям.

Звичайно, Генрі не впізнав Дональда. Його руде волосся потемнішало. Стало більш схожим на колір темноволосих Маннів. Але він був зовсім іншим. Низький і невиразний, з рідким волоссям, біля скронь вже трохи сивим. Дональд виглядав знесиленим і слабким. На ньому був дуже поношений сіро-коричневий піджак.

Цей колір нагадав Генрі про гувернантку, яка виховувала його, поки батько працював. Цікаво, що з нею стало після того, як він ледь не помер від алергії?

Про це він вирішив запитати Дональда пізніше. Гніву в ньому більше не було.

Дональд носив товсті окуляри в роговій оправі й сильно мружився, мабуть, погано бачив навіть у них.

— Мені шкода, що вам усім довелося побачити цю сімейну сцену. — Він вклонився присутнім. — Я зобов'язуюся допомогти пані Манн, Грегорі та Алану, маючи гроші їхнього батька.

— А ви ким доводилися пану Манну? — Запитав літній вчений із групи колег.

— Я? — Дональд криво посміхнувся. — Та ніким...

Додаткових питань не було.

Генрі глянув на годинник. Йому треба було поспішати. Намагаючись зробити свою поїздку в передмістя не такою даремною, він призначив зустріч із професором математики з Клівленда. Вже був час їхати.

— Що ж, прошу вибачити. — Він навіть не вийшов із натовпу. Просто махнув рукою. Його кремезну, велику й сильну постать було важко не помітити. — Я поспішаю на іншу зустріч. Хтось їде в сторону Клівленда?

Після незручної паузи Дональд раптом сказав:

— Підвезіть мене, містере Манн. Я теж поспішаю.

— Вам залишили машину, Дональде Ренсоме Уїтні. — Сухим й залізним голосом втрутилася місіс Манн.

— У мене немає прав. — Вибачливим тоном відповів він і почав спритно прослизати крізь натовп.

Вони швидко віддалилися з кладовища. Той, хто отримав усе. І той, хто отримав більше, ніж очікував. Вони сіли в машину Генрі.

Він прогрів ще не встиглий остаточно охолонути двигун і поїхав геть, хрустко розбиваючи гравій колесами.