Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Вона довго не могла заснути. Лежала, крутилася з боку на бік, перевертала подушку, щоб охолодити її… Зрештою, все ж задрімала, і опинилася в машині, яка мчала з шаленою швидкістю по нічній дорозі. Ліхтарі уздовж траси зливалися в єдину світлову стрічку, серце, здавалося, готове було вискочити з грудей. З горла рвався здавлений крик:

 — Зупиніть, зупиніть негайно!

Вона перегнулася через переднє сидіння зі свого заднього, щоб покликати водія, але побачила, що його місце порожнє. Кермо оберталося саме по собі, і педалі ніби натискала чиясь невидима нога. 

 — Випустіть мене, мені погано! 

Вона замружила очі, почувши знайомий звук, який стільки разів приходив до неї у страшних снах: виск гальм, брязкіт скла, що розсипалося від страшного удару, потім далеке виття поліцейської сирени…

Безпомічна важкість огортала все тіло, навалювалася на груди, не давала дихати, зупиняла серце… “Я помираю”, — подумала Кіра. І прокинулась…

На електронному годиннику з циферблатом, що світився, на тумбочці біля її ліжка, завмерли цифри “3.30”. За мить вискочило “3.31”

Вона підвелася з ліжка, кутаючись в ковдру, підійшла до вікна. По шибках барабанили дощові краплі. Ліс за парканом здавався якимось таємним і загрозливим. Ніби звідти от-от могла з’явитися якась страшна істота і забрати її з собою. 

Щоб розвіяти це відчуття, від якого починало нудити і підкошувалися ноги, вона підійшла до столу і увімкнула комп’ютер. Знайома затишна заставка на екрані та приємне гудіння  системного блоку трохи заспокоїли. Кіра сіла на стілець і побачила, що на іконці електронної пошти світиться червоний вогник. Вона з завмиранням серця відкрила свою скриньку. Хто їй міг писати? Хіба що вчителі з вказівками щодо завдань. У неї не було більше рідних, крім тітки і її чоловіка. Друзі забули про неї, спершу дзвонили, писали, а тепер, коли вона застрягла у цьому будинку, їм більше нецікаво підтримувати контакти. Дійсно, який інтерес мати подругу, з якоюсь неможливо кудись вийти, порозважатися? Про яку ходять чутки, що в неї трохи “не всі вдома”... Кіра зітхнула і вже збиралася закрити пошту та йти назад до ліжка, як побачила непрочитаний лист від Олега. 

Невже він отримав її “крик душі” і навіть відповів на нього? Дівчина, затамувавши дихання, читала коротеньке повідомлення знову і знову, немов боялася, що щось пропустить:

 “Привіт, я в місті, приходив до вашого будинку, а там охоронець сказав, що ти переїхала. Давай зустрінемося у нашому кафе, де ти замовляла вишневе морозиво? Завтра у зручний для тебе час? Напиши, коли мені підійти. Чекаю нашої зустрічі з нетерпінням!”

“Привіт, — написала вона, від хвилювання плутаючи клавіші. — Так, я з задоволенням зустрінуся з тобою. Давай прямо зранку? О десятій?”

Відправила лист, але Олег не відповів. Ну звичайно, зараз майже четверта ранку, тож він міцно спить. Але вранці неодмінно відповість!

Кірі стало якось так легко і спокійно, як не було дуже давно, відтоді, як не стало батьків. Вона лягла в ліжко, вкрилася ковдрою і солодко заснула. Їй не снилися жахіття, вона чудово відпочила і прокинулась уже о восьмій ранку. Відразу згадала про їхнє з Олегом листування, підбігла до комп’ютера і переконалася, що півгодини тому від Олега прийшла відповідь.

“Домовилися, — писав він. — Чекатиму на тебе о десятій за нашим столиком!”

Кіра усміхнулась і підбігла до шафи, розмірковуючи, що вона одягне на зустріч із старим другом. 

І тут, як грім серед ясного неба, на неї звалилася неприємна думка:

“А чи відпустить мене тітка до міста?”

Вона стояла перед дзеркалом і спостерігала за тим, як у її очах гасне радісний вогник, а плечі поступово опускаються…