Читати книгу - "Шантарам"

— Доброго ранку, знамениті сери! Ласкаво просимо в Бомбей! Ви потребуєте чудових дешевих готелів, авжеж?

Він дивився мені в очі, й була в усмішці не просто радість, а справжнісінька втіха, що проникала мені просто в серце. Ми лише секунду дивилися один на одного, але цього мені було досить, щоб вирішити, що я можу довіритися цій маленькій людині з великою усмішкою. Це виявилося одним із найвдаліших рішень у моєму житті, хоча тоді я, звісно, цього ще не знав.

Пасажири, що полишали автобус, відбивалися від юрми заманювачів, що їх обліпила. Два канадці безперешкодно проклали собі шлях крізь натовп, нагородивши однаковою широкою усмішкою обидві супротивні сторони. Дивлячись, як вправно вони пропихаються крізь юрму, я вперше звернув увагу на те, які це здорові, енергійні й симпатичні хлопці, і подумав, що треба прийняти їхню пропозицію винайняти спільний номер. З ними я міг бути певен, що ніхто й не запідозрить у мені втікача з в’язниці.

Чоловічок ухопив мене за рукав і потяг за автобус. Кондуктор з мавпячою спритністю заліз на дах і скинув мій наплічник і саквояж. Інші пакунки і валізи посипалися на брук зі страхітливим гуркотом. Пасажири кинулися рятувати своє майно, а мій провідник знову відвів мене убік.

— Мене звуть Прабакер,— мовив він по-англійському з мелодійним акцентом.— А яке твоє добре ім’я?

— Моє добре ім’я Ліндсей,— збрехав я відповідно до свого паспорта.

— Я бомбейський гід. Дуже чудовий бомбейський гід, вищий клас. Весь Бомбей я знаю дуже добре. Ти хочеш побачити все-все-все. Я точно знаю, де ти знайдеш цього більше всього. Я можу показати тобі навіть більше, ніж усе.

Канадці підійшли до нас, і Прабакер гаркнув на своїх колег. Ті відступили на декілька кроків, пожираючи очима наші пожитки.

— Перш за все я хочу побачити пристойний і дешевий готельний номер,— сказав я.

— Зрозуміло, сер! — засяяв Прабакер.— Я можу відвести тебе в дешевий готель, і в дуже дешевий готель, і в дуже-дуже дешевий готель, і навіть в такий дешевий готель, що ніхто з нормальним розумом ніколи там не зупиняється.

— О’кей. Веди нас, Прабакере. Подивимося, що ти можеш нам запропонувати.

— Одну хвилину,— втрутився рослявий канадець.— Ви збираєтеся заплатити цьому типу? Я хочу сказати, що і без нього знаю, де зупинитися. Не ображайся, друже,— я певен, ти чудовий гід і все таке, але ти нам не потрібний.

Я подивився на Прабакера. Його великі темно-карі очі вивчали моє обличчя з веселою приязню. Я ніколи не зустрічав менш агресивної людини, ніж Прабакер Харре: нездатний він був підвищити голос чи підняти на когось руку — це видно було з перших хвилин нашого знайомства.

— А ти що скажеш, Прабакере? — запитав я його з жартівливою серйозністю.— Потрібний ти мені?

— О так! — закричав він.— Ти так потребуєш мене, що я майже плачу від співчуття до твоєї ситуації! Тільки Господь знає, які жахливі речі з тобою коїтимуться в Бомбеї без мого супроводу твого тіла.

— Я заплачу йому,— сказав я канадцям; знизавши плечима, вони узяли свої речі.— О’кей. Ходімо, Прабакере.

Я хотів підняти торбу, але Прабакер відразу ж учепився за неї.

— Я ношу твій багаж,— ввічливо, але наполегливо мовив він.

— Це ні до чого. Я і сам чудово впораюся.

Широка усмішка скривилася в благальну гримасу.

— Будь ласка, сер. Це моя робота. Я сильний на спині. Без проблем. Ти побачиш.

Все моє нутро повставало проти цього.

— Ні-ні.

— Будь ласка, містере Ліндсею. Це моя честь. Дивися на людей.

Прабакер простягнув руку, показуючи на своїх товаришів, яким вдалося здобути клієнтів. Всі вони, схопивши торби, валізу або рюкзаки, діловито і рішуче тягли свою здобич в потрібному напрямі.

— Ну, гаразд...— пробурмотів я.

Це була перша з моїх капітуляцій перед ним, які надалі стали характерною рисою наших стосунків. Його кругле обличчя знову розпливлося в усмішці; я допоміг йому завдати торбу на спину. Прабакер пригнувся і, витягнувши шию, подався вперед. Я великими кроками швидко наздогнав його і подивився на його напружене обличчя. Я почувався білим бваною[5], що використовує тубільця як в’ючну худобину, і це було мерзенне відчуття.

Але маленький індієць сміявся і розповідав про Бомбей і визначні пам’ятки, які слід подивитися, показуючи час від часу на цікавинки, що траплялися нам дорогою і вітаючи усмішкою знайомих. До канадців він ставився з шанобливою приязню. І він таки був сильний — набагато дужчий, ніж здавалося з першого погляду. За п’ятнадцять хвилин, що ми йшли до готелю, він жодного разу не зупинився.

Піднявшись укритими мохом східцями величезної кам’яниці, що була обернена фасадом до моря, ми опинилися в «Індійському готелі». На кожному з поверхів, які ми проходили, були вивіски: «Готель Апсара», «Готель „Зірка Азії“», «Приморський готель». Як можна було зрозуміти, в одній будівлі містилися чотири готелі, в кожному була своя обслуга, фірмовий набір послуг і особливий стиль.

Ми увійшли до маленького холу. За сталевою конторкою біля коридору, що провадив до номерів, сидів кремезний індієць в білій сорочці і чорній краватці.

— Ласкаво просимо,— сказав він, обережно всміхнувшись і продемонструвавши дві ямки на щоках.— Ласкаво просимо, молоді джентльмени.

— Ну й діра,— пробурмотів високий канадець, оглядаючи фанерні перегородки з облупленою фарбою.

— Це містер Ананд,— поспішив представити портьє Прабакер.— Найкращий менеджер найкращого готелю в Колабі.

— Заткнися, Прабакере,— буркнув містер Ананд.

Усмішка Прабакера стала ще ширша.

— Бачиш, який чудовий менеджер цей містер Ананд? — прошепотів він мені. Потім він обернув свою усмішку до чудового менеджера.— Я привів вам трьох добірних туристів, містере Ананде. Найкращі мешканці для найкращого готелю, от як!

— Заткнися, я сказав! — гаркнув Ананд.

— Скільки? — запитав низенький канадець.

— Прошу? — пробурмотів Ананд, продовжуючи спопеляти поглядом Прабакера.

— Один номер, три душі, на одну ніч. Скільки це коштуватиме?

— Сто двадцять рупій.

— Що?! — вибухнув канадець.— Ви жартуєте?

— Це дуже багато,— підтримав його товариш.— Ходімо звідси.

— Без проблем,— кинув Ананд.— Можете йти куди завгодно.

Вони почали збирати свої пожитки, але Прабакер відчайдушно вигукнув:

—