Читати книгу - "БЖД"

—Це наш кур'єр, – пояснює нарешті Сє­ва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блис­кавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об'єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – європейський археолог, кот­рого фашизм застав на теренах Ефіопії...

Після цього пасажу ентузіазм гопника по­волі згасає, і я розумію, що пін уже починає шкодувати.

—...залишається сам на сам із ворогом, – про­довжує галицький режисер, – тобто з макароном!

—Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

—Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агре­сивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкати­ся по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

—Мдя... Так... Мммм... Словом, будеш кри­чати – мадонна путана! Ану повтори!

—Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

—Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кре­тин? – обурюється Христофорович.

—Я не кретин, я кур'єр... тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативно­му значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

—Ніхто не знає міста краще за нього!

—Добре-добре, – якось враз втухає Христо­форович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

—Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим дзво­ном у голосі, наче в лінгафонному кабінеті...

—Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе... це твої слова, вивчи їх, ти біль­ше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде... Значить так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розу­мію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Тим не менше, гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу... Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, –

думає він, – може, це... концепцію й можна розпо­вісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христо­форович, – в одній руці в нього граната, а в ін­шій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофоровична операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тяг­не звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

—Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

—Да, да, – я макарон, – укотре погоджуєть­ся гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть га­лицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христо­форович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим ефект вибу­ху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тель­бухи макаронів...

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім

подобається... Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись ле­тіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Пі­сля неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче... І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пи­вом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кіль­це гранати, зриваєш кришечку... Робиш кілька ковтків... І... хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту... Хріначишхріначишхріначиш... Аж раптом з'являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками...

– Ма... Ма... – згадує гопник...

– Мадонна путана, – пошепки підказує йо­му Сєва...

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, на­че в лінгафонному кабінеті.

— Правильно, – погоджується Христофоро-вич. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом почи­наєте імітувати рукопашний бій...

— Це вони... як два пальці... – для чогось до­дає Сєва.

— Да-да, – погоджується гопник-кур'єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

— Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

— Ну, у нас тут на Слобожанщині таке при­слів'я є, – знічується голомозий Сєва.

—Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, ре­путація, і я не потерплю в ній жодних ваших

слобожанських пальців, – розпалюється кретин-ний, чи то пак креативний режисер. – Не переби­вайте мене більше! Так от... урешті-решт, Баз ду­шить макарона і з виразом виконаного обов'язку на лиці починає допивати пиво...

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

—Понарошку? – перепитує він пошепки.

—Що «понарошку»?

—Душить...

—Да-да, – підтакує Сєва, – як же ми без кур'єра?

Христофорович робить із пальців уявний пісто­лет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці... робимо ефект... комп'ютерний ефект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬ­КЕ ПИВО - БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРОТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Ангіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в'їжджаємо в кон­цепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й до­сі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобу­са пере...вдягатися, а мене Христофорович приму­шує лізти в шанець і спускає мені туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю

входити в роль... Режисер тим часом шурує до опе­раторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцер­ське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим ми­лом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити... Хвилин за десять гопника нарешті випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На іта­лійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур'єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось вину­вато зирить на свого шефа –