Читати книгу - "Ми були брехунами"

Того вечора на лівій було «Буття». На правій — «ніщо».[3]

На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подобалася. На лівій — «Живи». На правій — «сьогодні».

— Хочете знати, про що я думаю?

— Так, — сказала я.

— Ні, — сказав Джонні.

— Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а насправді.

— О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини колонізаторів, — простогнав Джонні.

— Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? — Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.

Міррен знизала плечима.

— Люди постійно продають і купують землю.

— Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? — запитав Джонні.

Ґет не звертав на нього уваги.

— Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.

Він нахилився вперед.

— Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.

— Ну всі вже знають про твою Індію, — мовив Джонні. — Ти вже сто разів нам казав.

Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.

— Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.

— Замовкни вже, — обірвала Міррен.

— Замовкни назавжди, — додав Джонні.

— У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, — продовжив Ґет. — Не думаю, що ви це усвідомлюєте.

— Замовкни, — сказала я. — Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.

І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.

Розлючений.

Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.

Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.

Я простягла до нього руку.

— Ґет.

Він здригнувся. Став по пояс у воді.

— Пробач, — прошепотіла я.

— Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, — сказав він. — Я ніколи не кажу тобі такого.

— Я знаю.

Він мовчав.

— Будь ласка, не замовкай, — попросила я.

Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.

— Я забагато говорю. Розводжуся про все.

— Я люблю, коли ти говориш, — сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.

— Просто все змушує мене…

Він замовк.

— У світі все переплуталося, все.

— Так.

— Може, мені слід… — Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, — слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.

Моя долоня була в його мокрій долоні.

Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.

— Добре, що ти саме так дивишся на світ, — відповіла я.

Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.

— Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.

Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому — у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.

— Я відкрию тобі таємницю.

— Яку?

Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.

— Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» — це зовсім не те, що ми хочемо сказати.

— Ні?

— Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.

Він опустив очі. Посміхнувся.

— Ти справді так думаєш, Кейді?

— Так.

Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.

— Не можу повірити, що ви у воді! — Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. — Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.

— Вона приємна, коли зайдеш! — гукнув у відповідь Ґет.

— Серйозно?

— Не дрейф! — горлав Ґет. — Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.

Джонні засміявся і зайшов. Міррен — за ним.

І то було неймовірно.

Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.

8

ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.

Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.

Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.

— Йди сюди, — покликав він.

Я пішла.

У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.

— Сунься, — сказала я.

Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя — гола, його — в оливковій мисливській куртці.

Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.

Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.

— Можна взяти тебе за руку? — запитав він.

Я вклала свою долоню в його.

— Усесвіт зараз видається таким величезним, — сказав він. — Мені потрібно триматися за щось.

— Я тут.

Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.