Читати книгу - "Скрут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім вовк умер. Ні Ігарові, ані Ілазі не спало на думку засумніватися в його смерті — крик перейшов у хрипіння й обірвався. На молодих ринула тиша, бо в нічному лісі зробилося так тихо, як узимку на цвинтарі.
До ранку вони не розтискали рук — але не більше.
Рушили далі на світанку — як тільки стало помітно стовбури, яр і стежку. Обом хотілося якомога швидше віддалитися від місця загибелі вовка, незалежно від того, хто чи що його вбило. Птахів, як і раніше, не було, але день вступав у свої права; зі сходом сонця й Ігар, і Ілаза помітно повеселішали.
Цілу годину провели серед малини — хоч не наситились, але приглушили голод. Ігар зрадів, знову відчув заклик плоті; цієї ночі він не раз і не два ставив собі запитання: чи можна від раптового переляку позбутися всіх чоловічих бажань. Виявилося — не можна. Тільки-но полишає страх, як бажання повертаються. Він уже хотів сказати про це Ілазі, але глянув на її стурбоване обличчя й прикусив язика.
Ілаза постійно озиралася. Часто, значно частіше, ніж слід було: вона озиралася на ходу, через плече, й від цього крок у неї ставав нерівним і невпевненим; вона раз у раз зупинялась і довго дивилася назад, туди, де пройдена ними стежка губилася в листі.
— Що? — нарешті запитав Ігар. — Ти щось загубила?
Ілаза проковтнула слину — він побачив, як сіпнулася її шия:
— Ти… Тобі нічого не здається?
Він теж озирнувся й глянув туди, куди за мить до цього був спрямований Ілазин погляд. Стежка була порожня; повільно розпростувалися пружні травинки.
— Мені здається, — повільно промовив Ігар, — що сьогодні вночі ми…
Він пожартував, але Ілаза не розсміялася:
— Ігаре… А ми можемо йти швидше?
І вони майже побігли. Ілаза незабаром захекалася, рвонула комір сорочки, розкрила його ледь не до самих грудей; Ігар мимоволі уявив, як зручно й тепло запхати руку за розкритий виріз.
— У нас буде п’ятеро синів, — повідомив він, переводячи дух, — і дочка на ймення…
Ілаза спіткнулася. Ігар подався вперед, щоб підхопити її — і цієї миті край яру під їхніми ногами здригнувся й осів.
— Тримайся!!!
Перед очима в Ігара виявились якісь вирвані з корінням стебла, потім таке саме стебло опинилося в його правій руці, а лівою він тримав за пояс Ілазу й разом із нею стрімко з’їжджав на дно яру. Щось боляче вдарило його по литці; він устиг весело крикнути «От і переправилися!», коли їхній спуск перейшов у падіння — й відразу за цим незрозуміло як припинився. Пояс Ілазин вислизнув із Ігарової руки.
Якийсь час він прислухався до власних відчуттів. Над головою було синє небо в плетиві гілля; десь неподалік, унизу, мелодійно дзюркотів струмок. Він лежав на м’якому, а правий рукав, видно, за щось зачепився, і руку неприємно тягло догори.
— Ілазо! — погукав він якомога безтурботніше. Поряд тихенько схлипнуло. Він повернув голову.
Ілаза була поряд. Ілаза висіла невисоко над землею, точніше, над похилою стіною яру, саме висіла, обплутана густими напівпрозорими тенетами. Ігар не встиг ні про що подумати, кинувся до неї — його рух виявився марним, він сам важко заколихався в таких само тенетах; праву руку нестерпно смикнуло, він скрикнув від болю й заборсався дужче:
— Ілазо! Руку!
Ілаза спробувала простягти руку — дрібні, тендітні з вигляду волоконця не бажали піддаватись і рвалися з натугою. Ігар щосили сіпнувся — кілька ниточок лопнуло й згорнулося, неначе виноградні вусики.
Він розлютився. Сітка здавалася дивно бридкою на дотик: треба буде як слід вимитися в струмку…
Спершу виборсатися самому, потім витягти Ілазу. Зрештою, перепалити ці бридкі ниточки або перерізати ножем…
Він вивернув голову. Його торба валялася далеко внизу — якийсь вузлуватий корінь перехопив немудрящу Ігарову поклажу, не дав їй скотитися на дно яру, до струмка. Він не шляхетний пан, щоб носити ніж при поясі… І він більше не послушник, аби носити при поясі знаменитий «пазур». Теперішній його ніж — не зброя, а знаряддя, і місце його — в торбі…
Він плюнув. Плювок пролетів до землі й ляпнувся в опале листя.
— Іга-аре… Витягни мене, мені… гидко…
Справді мерзенне відчуття, подумав Ігар. І не тільки тому, що ця сітка… Павутиння, так його перетак… Липке. Та й саме відчуття огидне: людині не личить теліпатися над землею, ніби котові у мішку… Як мусі в павутині… От гидота — ну й павучок тут побував… Ну й павучок…
Він примірявся — і рвонув павутиння руками, намагаючись звільнити праве плече. Кілька ниточок знову лопнули; Ігар напружився, рвонув знову, так що боляче зробилося м’язам. Права рука майже звільнилася; підбадьорений, він рвонув знову, і знову, й знову…
Не відразу второпав, що марно себе виснажує. Півпрозорі ниточки чи то зростались, а чи постійно множилися; звільняючи одну руку, Ігар дужче заплутував другу, й дедалі складніше ставало крутити головою. Він зціпив зуби та вирішив розгойдатись, наче маятник, і дотягтися до найближчої гілки; за увесь день це було найневдаліше його рішення. Він зрозумів це вже на півдорозі.
Проклята сітка множилася від руху. Що більше Ігар розгойдувався, то щільніше його сповивали тисячі й тисячі майже невидимих ниточок, утворюючи довкола нього щільний сірий кокон. Він відірвав погляд від жаданої гілки, випадково глянув на себе, злякався й закричав.
Його розгойдування перетворилося на панічне борсання. Він бився в павутинні, а павутиння обплутувало його дедалі дужче, проте йому забракло здорового глузду усвідомити це — у сум’ятті він перетворився на шмат крикливого м’яса. За кілька хвилин істерики вже заплутався так, що насилу міг дихати.
Нарешті він знесилів, а павутиння ще й досі смикалося; проковтнув слину з присмаком заліза, замовк і зрозумів, що крик триває — Ілаза, охоплена таким само жахом, теж втрапила в подібну пастку; тепер вона кричала та борсалась, заплутуючись щораз дужче…
Сіре полотнище в кронах високих дерев. Передсмертний крик вовка…
Ілаза більше не кричала — плакала. Ігар, розвернутий обличчям до неба, не міг її бачити. У просвіти між гіллям зазирало синє, сліпуче, безтурботне небо.
— Ілазо, — промовив він якомога спокійніше. — Не плач. Ми зараз виборсаємося. Чуєш?
Вона протяжливо схлипнула — й замовкла.
— Отак, — сказав він, намагаючись плечем витерти мокре обличчя. — Зараз ми… — голос підвів його й недобре здригнувся. Ілаза почула — й розплакалася знову.
Ігар мовчав, дивився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.