Читати книгу - "Мертві квіти"

Багато що здавалося дивним, але одна обставина одразу кинулася в очi. У будинку не було нiчого, що нагадувало б про померлого господаря. Одяг, фотографiї, листи, якiсь записи… Усе це мало б десь тут лежати! А якщо не усе, то хоча б щось iз того. Стас обдивився увесь будинок, не пропустивши жодного закутка чи шафи.

На однiй з них, старовиннiй, судячи з вигляду, верх мав доволi цiкаву форму. Один суцiльний карниз по усьому периметру створював пiдвищення, а сама площина дерев'яної поверхні була наче поглиблена i ховалася за ним. Отут у ближньому кутку i стояв «шаховий» годинник. Узявши, Стас роздивився його.

Спарений годинник, що використовується для гри у шахи, у дорогому сувенiрному виконаннi. Обидва його циферблати були заведенi, а далi годинник просто зупинили у процесi гри так, наче партiю довелося вiдкласти. Червоний «прапорець» одного з циферблатiв загрозливо завис перед наступним падiнням. Той, хто грав пiд ним, вочевидь, був у жорсткому цейтнотi i ризикував програти через брак часу. Його супернику, згiдно з положенням стрiлок на iншому циферблатi, залишалося на роздуми бiльше двох годин. У подiбнiй ситуацiї належить здаватися. Пальцi натисли одну з кнопок i циферблат iз завислим «прапорцем» одразу продовжив вiдлiк. Ще трохи. Ще якусь хвилину… Ну!

«Прапорець» упав, оголошуючи програш невдахи, й одночасно залунав рiзкий дзвiнок, примушуючи здригнутися вiд несподiванки. Поставивши годинник на мiсце, Стас облишив невчаснi фантазiї.

То де ж воно — оте особисте?

Нотарiус Шевчик недвозначно заявив, що родичiв у померлого не було. Окрiм Стаса. Тодi кому це могло знадобитися? А може воно лежить саме у нього, просто мова про це ще не зайшла? Нiсенiтниця. Ну, фотографiї, документи, листи — хто зна. А одяг?

Стук у вхiднi дверi добряче смикнув за нерви. Вони, виявляється, були у «натягнутому» станi. От i прийшов хтось знайомитися. Стас уявив свою вдягнуту у тюнiнг «дев'яносто дев'яту» на подвiр'ї, яке усi вже звикли бачити порожнім. А мiстечко маленьке.

Вiн був огрядний — цей чоловiк з вусами у легкiй джинсовiй куртцi. Очi зацiкавленi, завбачливий, не надто щирий вираз.

— Пробачте… Ви, напевно, господар новий… Так менi здалося.

— Припустимо, — ухилився вiд деталей Стас. — Чим, як то кажуть, можу…?

Вiн посмiхнувся трохи ширше i простяг вiзитну картку. Василь Iванович Дармороз, власник мережi магазинiв «Ласощi» i бару «Олена», мав звичку плести язиком багато i не надто виразно. Та з потоку слiв усе-таки вдалося зрозумiти його основну думку.

— Знаєте, Василю Iвановичу, — скрушно похитав головою Стас, — поки що говорити про це рано. Але вашу вiзитiвку я сховаю i матиму на увазi. I якщо дiйсно вирiшу продавати будинок, вам першому повiдомлю про це.

Задкуючи i переконуючи, що кращої цiни у мiстi йому не запропонують, бiзнесмен забрався.

— Заходьте до нас будь-коли! — вусата постать махнула на прощання рукою.

«Швидко», — здивувався Стас, усвiдомлюючи, як може поширюватися iнформацiя у маленькому мiстечку. Але випити другу каву йому все-таки не дали. Стук цього разу виявився обережнiшим, тихiшим. Такий, що мав би належати жiнцi.

Так i є. Темний капелюшок над сивими кучерями кидав тiнь на очi. Худорлявi щоки трималися спокiйно, на губах була свiтла помада, якою користуються старушенцiї.

— Пан Станiслав Ковач?

— Так. А ви, пробачте…

— Мене звати Неонiла Йосипiвна.

— Мурашевич… — з розумiнням кивнув Стас.

— Так, це я.

— Ну, що ж, проходьте, — вiн вiдiйшов убiк, даючи дорогу i уявляючи, як ця стара шкапа посуне зараз по кiмнатах, заглядаючи в усi кутки, чи вiн бува не встиг зробити євроремонту за пiвдня. Вiзит цiєї панi виявився несподiваним, i Стас зловив себе на тому, що не встиг визначити лiнiю своєї поведiнки при спiлкуваннi з нею. Вiн навiть не пам'ятав чи бува не посунув необережно куди якесь крiсло чи тумбу.

Вона не полiзла по кутках, а зупинилася у передпокої.

— Куди дозволите?

— Наскiльки я розумiю, вам дозволяється скрiзь… — розвiв руками Стас, беручи iнiцiативу.

Вона лише здивовано хитнула на це головою, вдаючи нерозумiння.

— Гаразд, я п'ю каву. Прошу вас до кухнi. Складiть менi компанiю, якщо бажаєте.

— Хiба для годиться, — вiдповiла вона. — Щоб не створювати незручностi. Пане Станiславе…

— Можете називати мене Стасом. Я молодший, та й у наших краях незвична така форма звертання.

— Гаразд, — вiдповiла вона, присуваючи до себе чашку. — Так от, пане Стасе, я хотiла б одразу прояснити ситуацiю, щоб мiж нами у майбутньому виникало якомога менше непорозумiнь. Ви ж збираєтеся тут затриматися?

— Не виключено, — кивнув Стас, беручись до кави.

— Так от, хочу насамперед попросити вас не ставитися до мене як до ворога. Уже це вiдчуваю. Не варто. Так чи інак, нам доведеться спiлкуватися, але, повiрте, я не збираюся хоч якось ускладнювати вам життя. Не подумайте, що я вдиратимусь у ваше житло, стежитиму за вами. Це ж ваше житло, воно належить вам по праву. Розумiю, кожна людина має право на приватне життя i нетактовно туди лiзти. Але водночас я дбатиму про те, щоб волю Тараса Андрiйовича було виконано, адже вiн також має на це право. Ви ознайомились iз заповiтом i розумiєте, про що я. Тому хочу звернутися до вас — давайте виконаємо її разом, як iнтелiгентнi люди, не псуючи життя одне одному. Повiрте, я зацiкавлена, щоб усе саме так i сталося, як вiн бажав.

— Я не проти, — знизав плечима Стас. — I також сподiваюся, що нашi стосунки не будуть обтяжливими як для вас, так i для мене. Взагалi-то… Я вiдчуваю, що ви знаєте про мене бiльше, анiж я про вас. Хотiлося запитати, ким ви доводилися дядьку Тарасовi. Якщо, звiсно, це не є некоректним запитанням.

— Та нi, — похитала головою вона. — Чого ж… Я взагалi фiлолог за освiтою, все життя пропрацювала, але у моєму словниковому запасi немає такого слова. Як ви вважаєте, ким доводяться одне одному двоє самотнiх старих людей, якi не пов'язанi шлюбом, якi за вiком уже не можуть перебувати у близьких фiзичних стосунках, мiж якими немає грошових вiдносин… Як це назвати? Якщо двоє людей просто поважають i довiряють одне одному настiльки, щоб дозволити звалити на себе тягар самотностi iншого?

— Дякую, зрозумiв, — нiяково промовив Стас. — А ким був Тарас Андрiйович за життя? Пробачте, але ми не пiдтримували стосункiв пiсля смертi моїх батькiв.

— А ви i за життя батькiв стосункiв не пiдтримували, — зауважила жiнка. — Вас цiкавить, де вiн працював? Був директором мiсцевого краєзнавчого музею аж до виходу на пенсiю.

Вона зiбралася йти, i марно намагався Стас прочитати щось у поглядi цiєї жiнки — лише