Читати книгу - "Великий Мольн"

Час від часу спокійна й розмірена робота в майстерні на мить уривалась. Коваль кількома короткими й гучними ударами опускав молот на ковадло. Він роздивлявся шматок заліза, майже притискаючи його до свого шкіряного фартухи. Відтак випростовувався і, переводячи дух, казав нам:

— Ну, як поживаєте, хлопці?

Його помічник стояв, не випускаючи з руки ланцюжок міха, підпирав бік лівим кулаком і дивився на нас, посміхаючись.

Потім майстерню знову наповнював глухий стукіт молотів.

Під час одного з таких перепочинків повз прочинені двері пройшла, змагаючись із вітром, загорнута в шаль Міллі в клуночками в руках.

— Мабуть, невдовзі приїде пан Шарпантьє? — запитав коваль.

— Завтра, — відповів я. — Бабуся теж. Я поїду по них до поїзда, що прибуває о четвертій годині.

— Чи не бричкою Фромантена?

— Ні, візком дядечка Мартена, — швидко відповів я.

— Тоді вам додому не повернутися!

І обидва вони, коваль і його помічник, засміялися. Помічник зауважив спроквола — просто аби щось сказати:

— На кобилі Фромантена можна було б поїхати по них до В'єрзона. За годину були б уже там. Туди льє з п'ятнадцять. І повернулися б додому раніше, ніж Мартен устиг би запрягти свого віслюка.

— Еге ж, — озвався коваль, — у Фромантена добряча кобила!..

— І, гадаю, він не відмовив би дати її…

На цьому розмова закінчилася. Знову майстерня наповнилась іскрами й дзенькотом, і кожен мовчки думав про своє.

А коли настав час іти і я, підвівшись, кивнув Великому Мельнові, він не одразу це помітив. Прихилившись до дверей і похнюпивши голову, він, здавалося, розмірковував над ковалевими словами. Він стояв, заглибившись у свої думки, і мов крізь туман дивився на ковалів, що мирно працювали, а я раптом згадав те місце з «Робінзона Крузо», де молодий англієць незадовго до свого від'їзду з дому «заходить до крамнички кошикаря»…

Відтоді цей образ не раз спливав у моїй пам'яті.

Розділ четвертий

УТЕЧА

Наступного дня, десь о другій годині, осяяний сонцем клас серед крижаних полів нагадує корабель посеред океану. Щоправда, тут пахне не розсолом і не машинним мастилом, як на риболовецькому кораблі, а оселедцем, підсмаженим на сковорідці, й присмаленою вовною від тих, хто, повернувшись знадвору, сів грітися надто близько до вогню.

А що рік наближається до кінця, то нам роздають зошити для творів. Поки пан Серель пише на дошці теми, в класі западає відносна тиша, чути тільки розмови впівголоса, приглушені викриками й фразами, що їх учні починають лише для того, аби злякати сусіда:

— Пане вчителю! Ось він мене…

Пан Серель, пишучи теми, думає про щось своє. Вряди-годи він обертається до класу й дивиться на нас суворим і заразом відсутнім поглядом. Тоді на мить гамір ущухає й потім знову посилюється — спершу тихесенько, мов дзижчання.

А я мовчу серед цього загального збудження. Сиджу в тому кутку класу, де сидять молодші учні, сиджу на краєчку парти біля вікна, і мені досить лише трохи випростатися, щоб побачити садок, потічок унизу, а за ним — поля.

Подеколи я зводжусь навшпиньки й сумовито позираю на ферму Бель-Етуаль. Ще на початку уроку я помітив, що після великої перерви Мольн не повернувся до школи. Його сусід по парті, либонь, теж це помітив. Весь захопившись своїм твором, він поки що нічого нікому не сказав. Та тільки-но він підведе голову, новина одразу ж оббіжить увесь клас і, звісно, хтось неодмінно вигукне:

— Пане вчителю! А Мольн…

Я знав, що Мольн поїхав. Точніше, здогадувався, що він утік. Мабуть, одразу ж після сніданку він перестрибнув паркан і, перебравшись біля ферми В'єй-Планш через потічок, подався навпростець полем до ферми Бель-Етуаль. Попросив дати йому кобилу, щоб поїхати зустріти пана й пані Шарпантье. Саме тепер, напевне, там запрягають.

Бель-Етуаль — велика ферма, що стоїть на схилі пагорба за потічком; улітку її не видно за берестами, дубами та живоплотом. Ферма розташувалася на путівці, що з'єднує шосе на Ла-Гар з околицею Сент-Агата. Велика споруда феодальних часів обнесена високим муром з кам'яними підпорками, які повгрузали в гній; у червні будинок потопає в листі дерев, і тільки надвечір до школи долинають гуркіт возів та спів півнів. Але сьогодні я бачу з вікна високий сірий мур скотарні між голими деревами, вхідні двері, а далі, крізь дірки в огорожі, побілілу від інею смужку дороги, яка, стелячись понад потічком, веде до шосе на Ла-Гар.

Ніщо й не ворухнеться на тлі цього ясного зимового краєвиду. Поки що ще нічого не сталося.

Тут, у класі, пан Серель дописує другу тему. Звичайно він дає три. Та що, коли сьогодні ненароком він дасть лише дві… Тоді він одразу ж зійде на кафедру й помітить відсутність Мольна. Він пошле двох хлопчиків шукати його по всьому місту, і вони, звісно, знайдуть його раніше, ніж Мольн запряже кобилу…

Записавши другу тему, пан Серель на мить опускає притомлену руку… Потім, на превелику мою полегкість, знову підносить її і далі пише, примовляючи:

— А тепер — зовсім легко, просто розвага!

… Над муром ферми Бель-Етуаль піднялися дві чорні рисочки й за хвилину зникли, — це, мабуть, голоблі брички. Тепер я вже цілком певен, що там споряджають Мольна в дорогу. Ось між стовпами брами з'явилися голова й груди коня, ось він зупинився, і я здогадуюсь, що це кріплять на бричці друге сидіння для пасажирів, по яких нібито їде Мольн. Зрештою бричка повільно виїздить з подвір'я, зникає за огорожею, потім так само повільно котить по відтинку білої дороги, який видно крізь отвір у огорожі. У чорній постаті, що недбало, по-селянському, прихилившись до борту брички, тримає віжки, я впізнаю свого товариша, Огюстена Мольна.

Біля брами ферми Бель-Етуаль стояли двоє людей і дивилися, як від'їздить бричка; тепер вони про щось палко сперечаються. Ось один із них підносить до рота складені рупором долоні й щось кричить Мольнові, а відтак біжить кілька кроків по дорозі вслід за бричкою… Тим часом Мольн так само повільно виїздить на дорогу, що веде до Ла-Гара; тепер ті двоє, що стоять біля ферми, не бачать його за поворотом, і тоді Мольн раптом змінює свою поведінку. Він