Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

— Як хто? Гад і здирник.

— Як би ми без цього здирника корівники будували й клуби? — зітхнув Степанов. — Так от, тлумачний словник російської мови трактує це поняття зовсім протилежно тому змістові, який вкладає в нього наша журналістика. По-перше, «шабаш», від якого походить термін, що так дратує старателів общинної рівності, є день молитви, субота по-древньоєврейськи, а по-нашому «шабаш» означає «відпочинок, кінець роботи, час відпочинку». Справжній сьогоднішній смисл цього слова я зрозумів з такого пояснення великого філолога Володимира Даля: «По шабашках на себе працюємо», тобто заробіток на сім'ю тоді, коли інші гуляють у суботу чи ще на якесь свято… Замість того, щоб заглянути в словник, пошукати корінь, зрозуміти первісну суть слова, ми повторюємо, сприймаємо на слух, не спромігшись розібратися в істині.

— Цікаво, — озвався Славін. — Це факт, нічого не скажеш, дуже цікаво.

— Ми заклали в це поняття примо протилежний зміст, розумієш? У Даля є ще одне пояснення: «Як сонце в п'ятницю закотилося, то жид серед дороги розпрягає коней і шабашує»… А наш «шабашник» саме в п'ятницю й починає своє діло, аж до понеділка, поки інші гуляють, він на «Жигулі» заробляє… А ми його, — за хорошу роботу, яка заслуговує високої оплати, — мордою об стіл.

— До речі, ти не цікавився, що таке «облом»? — замислено запитав Славін. — Адже Гончаров немарно взяв це прізвище для свого героя…

— Подивлюся. Цікаво.

— Можеш не дивитись. Я пам'ятаю. «Облом» означає «неук».

— Та невже?! І про шабашників також знав?

— Як відповісти? — зітхнув Славін. — «Уперше почув»? Чи «звичайно, знаю».

— Правду відповідай.

— Упевнений, що всяка правда потрібна людині?

— Горький казав — не всяка. І я з ним згоден.

— Я також… Що в тебе з фільмом?

Степанов махнув рукою:

— Е… Років через два, дивись, щось і зліпимо.

— Ти поясни мені до пуття, чому ви знімаєте картини роками? Адже на Заході такі темпи привели б кінобізнес до краху, Дмитре!

— Любий мій, там же є продюсер, який може заробити! Там кіно не галочка, мовляв, зняли ще один фільм про робітника! Коли я ставив першу картину, мій директор — хитрий і розумний — ганяв мене в Держкіно, щоб я вибивав якнайбільше грошей для картини. Я довірливо ходив. До речі, мені саме тоді вперше сказали, що я страшенно «настирний»… А я ж не про себе піклувався, про справу… Ну, вибив я гроші, а потім спитав директора: «Натане, скажи правду, скільки тобі взагалі потрібно, щоб зняти фільм?» — «Половину того, що дали». — «Навіщо ж ти мене примушував ходити й кланятись?» — «Якби мені вірили, Дмитре, давали гроші в руки, мені б вистачило вам усім платити щомісячну премію, і фільм ми знімали б за п'ять місяців, а не за рік. Я живу в кайданах, Дмитре, я не можу яєць на базарі купити, які мають стояти в кадрі на столі, я їх мушу замовити в студійній майстерні, щоб зайняти робітників! Прокляті яйця робитимуть з дерева й фарбуватимуть нітролаками, кожне яєчко коштує п'ять карбованців, десяток — півсотні, а купити за півтора карбованця справжні — не смій, покарають! Костюм артистові я повинен шити, купувати — небезпечно, ревізори замучать, а в комісійному підібрати, — це просто інструкцією заборонено, попадеш під суд. Кожний мій крок розписано. Я, Дмитре, немов касир, кажуть: плати, плачу, не можна — мовчу, та й годі…

— Стривай, Дмитро, студії ж вигідно зняти картину якнайшвидше! — щиро здивувався Славін. — Адже тепер усю цю дикість можна переглянути!

— Ну, ну! — зітхнув Степанов. — Спробуй. Апарат студії хоче одержати премію, Віталію. І це зрозуміло. Все заздалегідь сплановано: коли яку картину здадуть главку. Якщо я закінчу фільм раніше строку, все одно за перевиконання плану адміністрації премії не буде, не належить, зате в наступному кварталі, — коли я зобов'язаний закінчити роботу, — бідолашних, але вельмичисленних завів та їхніх заступників премії позбавлять. Який же їм сенс допомагати мені? Вони зацікавлені в тому, щоб я здав фільм пізніше, у них свій відлік вигоди. Все пристойненько, все спокійненько, прямо тобі благодать… Куди поспішати? Нехай режисер ще раз проконсультує сценарій, є спірні репліки, комусь може не сподобатись, — помізкувати ніколи не завадить, сім раз відміряй — і таке інше… Моє горіння не до вподоби апаратові студії, Віталію, я їм поперек горла з моїми строками стану, настирний…

— Який жах! — череп Славіна, гладенько поголений, яйцеподібний, звело зморшками, — Ну, добре, коли ви все про це знаєте, чому ж продовжується й далі ця дикість?

— Та все заінструктовано, десятиріччями розписано в тисячах документів, створився панцир, не зрушиш…

— Пропозиції?

— Воно саме волає, Віталію. Воно просто, як двічі по два чотири: знімальна група отримує гроші на картину. В руки! Під відповідальність директора, який живе не в безповітряному просторі! В кожній знімальній групі є партійний колектив, профспілка, є кому стежити за цим! Зняли швидше, економніше, — гроші, що залишились, розподіліть на премію. Як між членами групи, так і серед апарату студії. Все ясно, як божий день.

— То чому не робимо цього?

— Боїмося вчинку… Триста років інокультурної окупації, триста років рабства, що називалося кріпацтвом… Звідки ж узятися ініціативі?

— Але ж тепер ми безперестану підштовхуємо до неї, Дмитре!

— А закон? — мало не застогнав Степанов. — Де закон, який би відмінив звички?! Кожен господарник вимагає гарантій. «Правду» читаєш? Ото ж то й воно: хто найбільше ризикує? Той, хто працює ініціативно. Нашим численним «головначпупсам» ініціатива стоїть поперек горла. А поки ми їх не зруйнуємо авторитетом розтинаючого закону, ми приречені топтатися на місці. Потрібен закон, Віталію, — твердо, з болем повторив Степанов. — Ти, директор заводу, можеш те й те, але тобі заборонено те й те. Тоді діло піде! Якщо тільки графи заборон знову не будуть тризначними, — ми зугарні «зволікати й не пускати»… На Заході саме це й закидають соціалізмові, хоч прекрасно знають, що вислів прийшов у нашу повсякденність з російської літератури минулого століття… А нинішні літературні плакальники ніздрями тріпочуть: «Раніше було все прекрасно, ура, наші традиції величні». Різні в нас були традиції! І закривати очі на це небезпечно: лікар, який не хоче бачити хвороби, — злочинець.

— Ти песиміст, Дмитре, — зітхнув Славін.

— Аби ж то… Песимістові — добре, в нього заздалегідь на