Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

— А я вірю: вийде, розумієш? Вірю… Та серце крається через ті дурниці, котрі роблять люди, які рвуть на грудях сорочку: «Я — патріот; піднатужимося, наляжемо!» А може, це й не дурниці, а саботаж? Не знаю… Ти коли-небудь ходив у районах наших новобудов після одинадцятої години вечора?..

— Ні.

— Походи. В Головмосбуді з фільонкою скрутно, двері тоненькі, все чути… Ти зверни увагу, яку музику в квартирах грають… Джаз Вілліса Канновера… «Голос Америки» саме об одинадцятій починає його крутити, якраз, коли наше телебачення намагається усіх без винятку трудящих, — як у дитячому садку, — покласти в ліжечка… Отже, ящик вимкнено!.. По радіо передають класичну музику; дансингів у містах немає; клуби вже зачинено; в ресторан, — не горілку дудлити, а потанцювати під хороший оркестр і кави випити, — не можна, о десятій уже не пускають… А «Голос» саме в цей час дає п'ять хвилин джазу й хвилину інформації, та ще й якої… Є люди-сови, Віталію, а є півні. Одні пізно лягають, другі рано, а ми всіх під один гребінець… Полічили б, скільки в Москві робітників із змінним графіком, хто додому із зміни приходить о восьмій вечора, а завтра йому на завод тільки о першій годині… Ну, не хоче він спати! Не хоче! Молодий він! Йому погуляти треба, повеселитися, не всі ж до книжок охочі, на жаль… Ні, ніхто цієї проблеми — з погляду соціології — не вивчає… Та хіба тільки цієї? От хоча б таке: ти зайнятий і я зайнятий… А треба купити квиток на літак… А з нашими чергами — день втратиш. А якщо організувати службу посередників? Як це зробили в усьому світі? Ні, марнуй державний час, тільки б той, хто полегшить тобі життя, а державі зекономить мільйони робочих годин, не заробив якоїсь там десятки — «здирник»! Ехе-хе-хе! Читав, як напали на молодь за те, що вона іноземні майки носить з чужими прапорами й мордочками французьких сексбомб? Замість того щоб накинутися на наших текстильників, чому своїх зірок екрана не пропагують, свій прапор на майках і свого Гагаріна не малюють, — тут знову ж таки воюють з наслідком, а не з причиною… Тільки пришелепкуватий не купить свого, коли воно краще за іноземне…

Славін потягся з хрускотом:

— Що зараз пишеш?

— Я саме готуюсь, Віталію, тільки тому з тобою й сиджу зараз… Коли почну, піду в підпілля. Я і машинка, немає нічого прекраснішого, їй-богу…

Славін подивився на годинник:

— Не запізнишся?

— Ні.

— Писатимеш тільки з Женеви?

— Хочу поїздити.

— Але головна мета відрядження — переговори про роззброєння?

— Звичайно, — відповів Степанов. — Так записано в рішенні… Ірину поцілуй, коли прилетить… Хтось із французів дуже влучно сказав: «Будь-яке розставання — це трошечки смерть»…

Втіха у вільній творчості — І

Закінчивши вивчення архівів, документів Бібліотеки конгресу й матеріалів, опублікованих у «Ньюсуїк» і «Форін афферз», про скандальну бійку ракетобудівного концерну Сома Німа з авіаційною корпорацією Джозефа Летерса, режисер і сценарист Юджин Кузані працював тепер, залишившись у своєму домі сам-один, — син переїхав до подруги, — ночами, коли Голлівуд засинав і лише стрільчасте листя величезних пальм, верховіттям звернених у провальну моторошність чорно-атласного неба, шелестіло, наче тоненькі металеві стружки, які скидали з бомбардувальників ВПС США у В'єтнамі, щоб викликати перешкоди на радарах протиповітряної оборони.

Гарний образ, подумав Кузані, можна використати в монтажі; тиша нічного Голлівуду, самотність, що стає звичкою, металеве шелестіння пальмових стріл у темряві; в стик — такий самий звук над В'єтнамом; дам пейзажі в такій самій, як тут, тиші, а потім екран має вибухнути від свистячого ревища надзвукових турбін бомбардувальників, а після цього зникне ландшафт, піднятий у небо вибухом чорної багатотонної бомби, яка пахтить шлаком і мертвою пилюкою; на повільному осіданні спаленої землі підуть титри фільму; коли гар і дим розвіються, я покажу інший ландшафт, наш південь, Сан-Дієго, мовчазна направленість балістичних ракет; немов кораблі інопланетян, стоять вони в скельній пустині; безнадійність місячної поверхні, тиша, абсолютна, шорстка тиша, вже не чути шелестіння пальм — відчуття тотальної, безнадійної випаленості планети…

Кузані взяв свій маленький, кишеньковий диктофон — працював тільки з ним, знай собі наговорюй те, що з'являється перед очима й виразно чуєш у вухах, — ще раз подивився на фото сина; завжди тримав перед собою; який чудовий хлопець був ще рік тому, єдиний друг; господи, яке складне життя наше; і, піднявшись з-за столу, неквапливо заходив по кабінету з вікнами в сад; сценарій свого фільму він диктував так, ніби бачив на екрані все, про що говорив:

— Весна вісімдесят п'ятого, Нью-Йорк, біржа…

Тяжкий, постійний, тривожний гомін голосів; на величезному біло-червоному електронному табло пульсує економічне життя країни, виражене в цифрах, що означають злети й падіння акцій провідних корпорацій. За цими точковими злетами пунктів спеціалісти зразу ж бачать розорення одних, щастя других, надію третіх.

На табло чітко виникають цифри вартості акцій «Авіа Корпорейшн»; зафіксовано падіння ще на два пункти; вибух пожвавлення серед присутніх лякає жорсткою швидкістю реакції біржових маклерів.

Дейвід Лі, президент «Місайлс[1] Індастрі», стежачи за ретельно вичисленим божевіллям біржі, обернувся до супутників:

— По-моєму, після цього серові Пітеру Джонсу не піднятися.

І швидко рушив до виходу. Він ішов мимо кабін, де сиділи маклери, зв'язані прямими телефонами зі своїми компаніями й клієнтами, мимо тих закутків, де прилаштувались журналісти, і, усміхаючись, слухав їхні швидкі крикливі повідомлення: «Компанія, яку створив сер Пітер, похитнулась»; «Літаки Пітера Джонса не потрібні більше нашим ВПС?»; «Сьогоднішнє падіння акцій на біржі свідчить про кризу політики сера Пітера!»

Той самий день, через три години.

… Техас, невеличке ранчо мільярдера Пітера Джонса, президента «Авіа Корпорейшн». Біля конюшні — телевізійні установки, де товпляться репортери газет та фотокореспонденти; іде зйомка виведення і об'їжджування коней.

Коли повели гарцюючого буланого жеребця, з конюшні перевальцем вийшов ковбой:

— А зараз наш головний сюрприз: триліток Вікторі — подарунок серові Пітеру від принца Фарука.

На Вікторі виїхав сам сер Пітер: кремезний сивий старий чоловік, трохи чимось схожий на Жана Габена, в обшарпаних джинсах, картатій червоно-білій сорочці, в засмальцьованому крислатому техаському капелюсі.

— Як кінь, хлопці? Гарний? — посміхнувся Пітер Джонс журналістам.

Перший кореспондент:

— Чому принц Фарук подарував вам цього коня?

— Мабуть, тому, що любить нашу країну.

Другий журналіст:

— Тоді він мав би подарувати цього жеребця президентові…

Пітер Джонс посміхнувся:

— Він і подарував його президентові.

Другий журналіст:

— Уособлюєте Штати з вашою корпорацією?

— Не нав'язуйте мені модель відповіді, дружище.

Третій журналіст:

— Сподіваєтесь, що вас