Читати книгу - "Оголошено вбивство"

восьмої години вже все зроблено. І в домі у мене порядок — хіба ні? Підлогу до дзеркального блиску натерто воском, у всіх вазах осіннє листя. Прибирати у великому будинку навіть легше, ніж у малому. Ти маєш змогу крутитися набагато швидше, витираючи підлогу та речі, бо твій зад не натикається на меблі, як то буває в малих кімнатах. І мені дуже подобається спати у великій холодній кімнаті — так приємно згорнутися в калачик під ковдрою, висунувши з-під неї лише ніс, який підказує тобі, як воно там, зовні. І тобі доводиться чистити однакову кількість картоплі й мити однакову кількість тарілок, незалежно від того, у якому домі ти живеш — великому чи малому. А подумай, як приємно Едвардові та Съюзен гратися в просторій і порожній кімнаті, де можна будувати скільки завгодно іграшкових залізниць та влаштовувати чаювання для ляльок, не турбуючись про те, що потім доведеться все це прибрати. А хіба погано, коли в домі вистачає місця для багатьох гостей? Мені шкода Джімі Саймса та Джоні Фінча, адже їм обом довелося жити з батьками своїх дружин. А я вважаю, Джуліане, що жити в домі батьків дружини — то невелика радість для обох. Ти дуже добре ставишся до моєї матері, а проте навряд чи тобі захотілося б жити в одному домі з нею та з моїм татом. Та й мені цього не хотілося б. Я почувала б себе малою дівчинкою.

Джуліан з усмішкою подивився на неї.

— А ти й справді досі схожа на малу дівчинку, Пампушко.

Щодо самого Джуліана Гармона, то природа створила його за моделлю шістдесятирічного чоловіка. Проте йому ще бракувало років двадцять п'ять, аби реально дожити до визначеного йому природою віку.

— Я знаю, що дурненька…

— Ти не дурненька, Пампушко. Ти дуже розумна жінка.

— Ні, неправда. Мій інтелект геть убогий. Хоч я й докладаю зусиль, щоб його розвинути… І мені дуже подобається, коли ти починаєш розповідати про книжки, історію і все таке. Хоч, можливо, не варто було читати мені вечорами Гібона, бо якщо надворі завиває холодний вітер, а біля вогню тепло й затишно, то коли я слухаю Гібона, мені чомусь дуже хочеться спати.

Джуліан засміявся.

— Але я люблю слухати тебе, Джуліане. Розкажи мені знову про старого вікарія, який проповідував про Ахашвероша.

— Ти вже знаєш цю історію напам'ять, Пампушко.

— Але розкажи мені її знову. Будь ласка.

Чоловік поступився.

— То був старий Скримґур. Якось один чоловік зайшов до його церкви й побачив, що він вихилився з казальниці й палко проповідує, звертаючись до кількох денних прибиральниць. Він погрожував їм пальцем і казав: «Я знаю ваші чорні думки. Ви думаєте, що великий Ахашверош, про якого згадується у Святому Письмі, це Артаксеркс Другий. Але він не був Артаксерксом Другим! — І святий отець докінчив неймовірно врочистим і переможним тоном: — Він був Артаксерксом Третім!»

Джуліан Гармон ніколи не вважав цю історію дуже кумедною, але вона завжди смішила й розвеселяла Пампушку. У кімнаті пролунав її дзвінкий сміх.

— Ото старий чудій! — вигукнула вона. — Я думаю, і ти колись станеш таким, Джуліане.

Вигляд у Джуліана був доволі збентежений.

— Знаю, — смиренно погодився він. — Я відчуваю, що мені далеко не завжди щастить ясно і просто пояснити людям той чи інший текст зі Святого Письма.

— Я б на твоєму місці не тривожилася, — сказала Пампушка, підводячись і збираючи використаний посуд на тацю. — Місіс Бат сказала мені вчора, що Бат, який ніколи не ходив до церкви і здобув славу місцевого атеїста, тепер щонеділі приходить послухати твою проповідь.

Вона провадила, з великою точністю зображуючи досконало витончений голос місіс Бат:

— Лише вчора, мем, Бат сказав у розмові з містером Тімкінсом із Літл-Ворсдейла, що ми маємо справжнє вогнище культури тут, у Чипінґ-Клеґорні. Ти, мовляв, не містер Ґос, який у Літл-Ворсдейлі промовляє до своїх парафіян так, ніби перед ним неодуковані діти. Зате ми маємо змогу прилучитися до справжньої культури — саме так висловився містер Бат. В особі нашого вікарія ми маємо високоосвіченого джентльмена, який здобув освіту в Оксфорді, а не в Мілчестері, і він щедро ділиться з нами скарбами своїх знань. Він розповідає нам усе, що йому відомо про римлян і греків, а також про вавилонян та ассирійців. І навіть свого кота, сказав Бат, наш вікарій назвав ім'ям одного з ассирійських царів. Отож, ти здобув тут уже чималу славу, — з тріумфальною радістю закінчила свою промову Пампушка. — О Господи, мені слід поквапитися зі своєю роботою, бо я ніколи її не закінчу. Ходімо зі мною, Тиглат-Паласаре, я дам тобі кістки від оселедця.

Відчинивши двері і вправно притримуючи їх ногою, вона проскочила крізь них із навантаженою тацею, голосно наспівуючи не вельми мелодійним голосом свою власну версію відомої спортивної пісні:

День чудовий — для когось останній,

Линуть пахощі квітів весняних,

І нам буде весело тут…

Брязкіт посуду, вивантаженого у зливальницю, заглушив наступні слова, та коли превелебний Джуліан Гармон виходив із дому, він почув останній тріумфальний рядок:

Бо сьогодні когось уб'ють!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

СНІДАНОК У «ЛІТЛ-ПЕДОКСІ»

І

У «Літл-Педоксі» також снідали.

Міс Блеклок, жінка років шістдесяти, власниця будинку, сиділа за столом на чільному місці. На ній був простий сільський костюм із твідової тканини, до якого абсолютно не личило намисто з великих фальшивих перлин, що охоплювало її шию. Вона читала статтю Лейна Норкота в «Дейлі-Мейл». Джулія Симонс ліниво переглядала «Телеграф». Патрик Симонс розв'язував кросворд, надрукований у «Таймс». Міс Дора Баннер зі щирим ентузіазмом приділила всю свою увагу місцевій газеті.

Міс Блеклок стиха засміялася, Патрик промурмотів: «Прийнятний, а не пристойний — ось де я помилився».

Аж раптом від Дори Баннер долинув звук, вельми схожий на кудкудакання наполоханої курки.

— Леті, Леті, ти бачила? Що б це могло означати?

— У чому річ, Доро?

— Якесь дуже дивне оголошення. Тут написано, що в «Літл-Педоксі» — саме тут, а не десь-інде — сьогодні надвечір буде скоєне вбивство. Що за нісенітниця?

— Дай-но подивитися…

Дора Баннер слухняно тицьнула газету в простягнуту руку міс Блеклок, тремтячим пальцем показуючи на дивне оголошення.

— Ось воно, Леті, ти тільки глянь.

Летиція Блеклок подивилася на вказані рядки. Її брови смикнулися вгору. Вона окинула швидким і пильним поглядом усіх, хто сидів за столом. Потім прочитала оголошення вголос:

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих і друзів».