Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Будь-який наказ виконаєш?

– Безумовно! – гаряче запевнила Марта.

Відтоді – тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася – безумовно! що? все! – слово тримає. Треба – і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо – тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав – не повірив би.

От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.

– Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, – сказав. – Твій барліг, лялечко?

– Знайомих… – відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.

– Про Баклана Сашкові краще не знати, – застереглася, на годинник глянула – 23:20. Захвилювалася. – І де?…

Стала до вікна. Юний коханець перед очі.

– Така Сасунька моя солоденька… – прошепотіла розчулено.

При Сашкові – не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило – «Сасунька».

– Сасунька ти моя солоденька, – засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.

– Ніколи не називай мене так, Марто… завро!

І де?… Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.

І де?… Ухопила мобільний – «абонент поза зоною».

– Та що ж це?!

Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться…

Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…

Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула – аж гай зашумів.

– Сасунька моя…

У передпокої світло тьмаве – джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту – не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…

– Коханий…

Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні.

– Коханий… – сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий…

Макарові – те саме в голову. «Нарешті скинути…» – зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.

– Сашко… – напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. – Що сталося?

Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били – наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…

Зиркнув на коханку сторожко – простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.

– Сашко… – любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.

Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами – у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.

– Ти – моя… Ти моя жінка! Моя!

– Сашо, Сашо… – В очах жах.

– Уб’ю! – Замахнувся.

Марта вчепилася йому в руки.

– Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! – Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… – Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…

Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся – несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили – взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він – не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли – клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку – кілограмів дев’яносто таки мала, – поволік до дивана.

– Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! – шипів.

Зривав з коханки одяг, гарчав – звір. Кинув на диван, упав на тушку – ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.

Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася. «Бог! Він Бог!» – не відчувала болю, стогнала: тваринне збудження вивільнило залишки молодих соків: ширяли судинами, дарували відвічний захват жертви.

Макар не аналізував учинків, ламав коханку, кусав, шкрябав, аж поки не задовольнився, не упав на диван – ще тремтячи, збуджений, але уже розслаблений, затятий: моя…

Марта схлипнула – Матінко Божа, оце любов… Аж потилиця зопріла. «Сасунька моя!» – припала. Цілувала-пестила, аж губи попухли. Оце любов!

– Ти тільки моя… – він ще не охолов.

– Тільки твоя! Навіки! Божество моє неймовірне! Сашенька… Як же ти міг мене приревнувати? Я би ніколи… Та й хто з тобою зрівняється? Тільки ти в моєму серці! Тільки ти! – белькотіла радісно.

Макар звівся на лікті – лев. У вічі зазирнути, убити владним поглядом – ані кроку вбік! Лікоть заялозив на чомусь вогкому, липкому. Зиркнув – прямо під ліктем чужа сперма. Міліцейський полковник Баклан був неохайним не тільки на службі…

Макар почервонів, серце упало – отака, значить, гра… У несподіваній тиші тільки – з-з-з… У кутку вікна у добре структурованому, майже невидимому павутинні билася чорна муха. Макар дав би голову на відсіч – та сама, що сьогодні вдень усе кружляла навколо нього…

– Скоро зима… – сказала Марта.

Зима залила Макарове життя безкінечним, нікчемним нічором. Нічого не відбувалося. Чорти забирай – нічогісінько! Наївний: він-бо думав, варто лише ускочити у депутатське кубло, і багатющі перспективи реп’яхами рясно чіплятимуться до нього. Та день складався з дріб’язкової безглуздої метушні: за відсутності шефа (Сердюк жував життя у Брюсселі)