Читати книгу - "Іван Сірко, славетний кошовий"

По цих словах хлопець умовк, його великі сині очі по вінця наповнилися слізьми…

— Але ж це ще не кінець лихої пригоди? — стиха перепитав Сірко, дедалі більше проймаючись співчуттям до малого вояки. Його зацікавив хлопець, який, сам того не відаючи, повертав дорослого співрозмовника у дитинство. Іван згадував своє минуле, чув стужавілу пекучим болем давню образу. Йому теж зросталося несолодко, хоча він у служках не ходив і до панського припису не належав. Втім, змалечку кривди натерпівся — лихі люди скрізь водяться…

Немало дивуючись, як хлопчина, що на вигляд має не більше, як десяток літ, оповідає свої прикрі негаразди, немов старий чоловік, Сірко зітхнув: «Видно, життя добре побило малого, тому він такий дорослий і зрілий». І обережно перепитав:

— То що було потім?

— Нічого! — тріпнувши чубом, люто вигукнув малий. — Нічого доброго, — додав тихіше. — Луку за день знайшли в річці… Так я втратив двох товаришів — вірного пса Рябка й Луку, мого єдиного друга. Люди казали, що Лука втопився, зачепившись за корч верби сорочкою. Але це неправда. Я дізнався, хто це зробив. Триклятий Драга похвалявся кухарці, як йому легко зійшла з рук загибель Луки. І тоді я вирішив помститись. Коли дідич поїхав у справах до родичів, я вночі проліз нишком у покої і зняв пістоля зі стіни — пан мав їх чимало, щоби похизуватися було чим. Потім я розбудив економа й під прицілом вивів його, голопузого, з ліжка кухарчиного на те саме місце, де знайшли Луку. На березі річки він упав на коліна, просив про помилування. І я відчував, що не зможу вбити людину. Та раптом почувся крик, у маєтку замиготіли вогні — це кухарка скликала дворових людей і вони поспішали рятувати панського служаку. Обрадуваний Драга, зачувши наближення голосів, налетів на мене, як той шуліка. Я вистрілив у нього впритул і кинувся навтікача. Так ось негадано для себе подався у світи. Спершу й не знав, куди йти. Почувався, наче та пташка, що, вирвавшись із неволі, не бачить, куди летіти. Проте, довго блукаючи, врешті напитав дорогу сюди.

І от я тут. Але ж козаки чогось мене цураються, ніхто й не закликав до служби, тільки й того, що на сміх узяли. А Ви заступилися перед усіма… Візьміть мене до себе в науку!

Сірко, приголомшений сумною розповіддю малого, а ще більше його несподіваним проханням, замислився. Він не знав, що сказати на почуте. По хвилі-другій, ледь усміхнувшись, мовив:

— Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.

— Гострозором?! — здивувався хлопець.

— Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.

Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:

— Але ж Ви… візьмете мене у джури?

Сірко вголос засміявся:

— Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.

— Та я умію!

— Е ні, — хитнув головою Сірко. — Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою — берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!

Очі в малого аж засяяли з радості:

— Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!

— То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.

Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. «Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! — подумав Сірко. — І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки».

— Іди, Тарасе, до обіду, а я прийду пізніше, — випровадив малого, вказуючи йому на свій курінь, і обернувся, щоб здійснити задумане. Але, на його подив, ніяких старців поряд уже не було.

ЧУДЕРНАЦЬКА ЗАГАДКА

Характерники Вітрогон та Пугач чекали на вихованця у своєму курені. Це була святая святих козацьких відунів. Сюди не приходили звичайні запорожці — тут бували тільки обрані, ті, що від народження мали зв’язок із хранителями сили волхвів. З їхнього коріння й походив Іван Сірко. А після пройдених семилітніх випробувань він отримав право підійти до обителі своїх учителів щонайближче.

І от він стояв перед ними. В світлі палаючої ватри Вітрогон та Пугач видавалися йому людьми особливими, більше схожими на героїв давніх чарівних оповідок, аніж на звичних козаків. У довгих полотняних сорочках, підперезані широкими білими поясами, із сивими чубами, вони завмерли перед вогнем, жодним порухом не видаючи своїх почуттів.

— Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, — за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.

Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. «Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?» — подумав збентежено, і відразу ж почулося:

— І радість, і сум — усе швидкоплинне…

Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.

— Що я зробив не так? — розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.

— Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, — суворим звинуваченням відповів Вітрогон.

— Про що йдеться? — запитав Сірко і враз його осяяло: — Софія…

— Ти знаєш усе сам, — ствердно кивнув Пугач.

— Вона — волхвиня, — силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.

Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:

— Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.

— Ви мене застерігаєте? — гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.

— Характерники не мають права на родинні втіхи, — коротко дорікнув Пугач. — Нашим призначенням є служіння рідній