Читати книгу - "Євангелія від Ісуса Христа"

Він знову прокинувся лиш тоді, коли заспівав півень. Крізь щілину у дверях до кімнати проникало сіре світло, каламутне й брудне, як вода в кориті, з якого напувають худобу. Час досі терпляче очікував, коли ніч виснажить свою силу, але тепер він заходився готувати землю до ранку, який незабаром мав прийти у світ, як прийшов учора і як приходив щодня, адже давно минули ті легендарні часи, коли сонце, якому ми так багато завдячуємо, виявило до людей велику прихильність і зупинилося в небі над Ґаваоном, надавши в такий спосіб Ісусові Навіну час, потрібний йому для того, щоб перемогти п’ятьох царів, які підступили під мури його міста. Йосип сів на маті, відкинув простирадло, й у цю мить півень проспівав удруге, нагадавши йому, що він забув подякувати Творцеві за те, що Він наділив півня такими високими перевагами, коли розподіляв Свої дари серед Своїх створінь. Хвала Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти нагородив півня спроможністю відрізняти день від ночі, так проказав Йосип, і тоді півень проспівав утретє. За звичаєм, після того, як пролунає перший такий сигнал світанку, усі півні по сусідству починали перегукуватися, ніби відповідаючи один одному, але сьогодні вони чомусь мовчали, так ніби для них ніч досі не закінчилася або тільки розпочалася. Здивований Йосип подивився на обличчя дружини, дивуючись, чому вона спить так міцно, адже зазвичай вона, наче пташка, прокидалася від найменшого шереху. Він мав таке враження, ніби якась зовнішня сила, спустившись або зупинившись над Марією, придавила її тіло до підлоги, але при цьому не знерухомила її повністю, бо він бачив, що її тіло злегка тремтить і по ньому ніби перебігають дрібні хвилі, як на поверхні озера, коли повіє вітер. Чи не захворіла вона, бува, подумав він, але нагальна потреба помочитися відірвала його від цих роздумів, це теж було якось незвично, бо зазвичай така потреба виникала в нього пізніше й ніколи не була такою гострою. Він підвівся з великою обережністю, щоб жінка не прокинулася й не зрозуміла, куди він іде, бо в законі записано, що чоловік повинен зберігати свою гідність за всіх обставин життя, відчинив двері, що зарипіли, й вийшов на подвір’я. Був той час, коли вранішні сутінки ніби притрушують попелом усі кольори світу. Він рушив до низенької повітки, під якою було стійло для віслюка, й там справив свою потребу, з підсвідомою втіхою дослухаючись, як шелестить струмінь сечі, падаючи на солому, що накривала підлогу повітки. Віслюк обернув голову, блиснувши в темряві вибалушеними очима, а потім струснув волохатими вухами і знову тицьнувся мордою в ясла, підбираючи рештки корму товстими й чутливими губами. Йосип підійшов до підвішеного на стовпі глека для вмивання, нахилив його, полив водою собі на руки, а потім, витерши їх власною сорочкою, віддав хвалу Богові за те, що Він, у своїй нескінченній мудрості, створив для людини всі необхідні їй для життя отвори та посудини, бо якби бодай одну з них закрити або відкрити, вона напевне знайшла б свою смерть. Йосип подивився в небо, й серце йому лунко закалатало від подиву. Сонце досі не викотилося з-поза обрію, і на всіх небесних просторах не було видно жодної ознаки червоних кольорів світанку, не було там навіть бодай легкого доторку пензлем, умоченим у світло-рожеву фарбу або у фарбу недостиглої вишні, зате від обрію до обрію, наскільки дозволяли Йосипові бачити мури його подвір’я, під неозорим обширом низько навислих хмар, схожих на маленькі розмотані клубки вовни, розливався дивний фіолетовий колір, тремтячий і світлий там, де мало викотитися сонце, але чимдалі темніший, а на протилежному обрії він уже зливався з чорним кольором ночі. За все своє життя Йосип ніколи не бачив такого неба, хоч у своїх довгих розмовах старі люди не раз розповідали про рідкісні та чудесні атмосферні явища, якими Бог хотів показати свою могутність, про райдуги, що заповнювали різнобарвними кольорами половину небесного склепіння, про драбини нескінченної довжини, які сполучали землю з небом, про манну, що сипалася з небес, та ніколи ще не доводилося йому чути про такий таємничий колір, який міг свідчити і про початок, і про кінець чогось дуже важливого, напливаючи на світ і нависаючи над ним, про це грандіозне склепіння з тисяч окремих хмаринок, які майже доторкалися одна до одної, розкидані в усі боки, мов каміння в пустелі. Серце йому наповнилося страхом, він уявив собі, що настає кінець світу, а він залишився єдиним свідком, що спостерігатиме, як виконується останній вирок Бога, атож, єдиним; на землі й на небі не чутно було жодного звуку, і там, і там панувала мертва тиша, жодного шереху не долинало із сусідніх будинків, жодного голосу, ані дитячого плачу, ані молитви, ані лайки, ані подмуху вітру, ані мекання кози, ані гавкання собаки. Не розумію, чому не кукурікають півні, прошепотів він і повторив своє запитання з тривогою в серці, так ніби кукурікання півнів могло подати йому останню надію на спасіння світу. А тим часом небо почало змінюватися. Помалу-потроху, майже непомітно для людського ока, фіолетовий колір став блякнути, переходячи у світло-рожевий на внутрішній стороні склепіння з хмар, а потім у червоний, аж поки зовсім зник, щойно він був тут і вже його не було, й несподівано в небесному просторі ніби повіяв вітер з осяйного проміння, тисячі золотих стріл висипали на небо й застрягли у хмарах, які, невідомо, ані чому, ані коли, раптом почали збільшуватися, ставали великими й грізними, схожими на велетенські кораблі з осяйними вітрилами, що ковзали по склепінню неба, яке нарешті очистилося.

Очистилася від страху й душа Йосипа, очі йому розширилися від подиву й шанобливого захвату, його покинуло відчуття, що він залишився єдиним свідком чогось неймовірного й грандіозного, і його уста голосно проказали хвалу Творцеві явищ природи, адже невимовно таємнича велич небес сподівається почути від людини лише найпростіші слова: слава Тобі, Господи, за це й за те, і за інше. Йосип проказав ці прості слова, й у ту саму мить гомін життя, так ніби хтось широко відчинив перед ним двері, не замислюючись про наслідки, заповнив простір, який раніше належав тиші, відтіснивши її на окремі маленькі території, як, наприклад, на ті галявини, що їх оточують і ховають ліси, в яких дерева