Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смак свіжої малини 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак свіжої малини"

351
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смак свіжої малини" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:
Ще до полудня я витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.

Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.

— О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, — заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.

— Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.

— Навіщо?

— Ти переїжджаєш до мене.

Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.

— Що ти там шкрябаєш?

— Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.

У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони.

Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.

Заборона під'їдати у милосердних товаришок.

Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.

Заборона переводити все в калорії.

Заборона їсти перед дзеркалом.

Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).

Заборона ставати на ваги до кінця перебування.

Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.

* * *

— Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? — випитувала я.

— Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.

— Чорт забирай, Ево!

— Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… — замислилася вона по хвилі.

— Що «хоча»?

— Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?

— І що?

— Відповіси сама.

11.02. Чи я зробила б це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я була одним великим лантухом комплексів — через ніс. Що з того, що в мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН. Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія). Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де Бержерака».

«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п'яти сантиметрів, не ширший ніж дюйм», — так починається мій щоденник майже десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри збіглися. А де щастя?

12.02. Пішла до доктора Коваля. Ні, нічого не трапилось. Просто я хотіла, щоб він подивився. Поза тим, той шрам на переніссі, дрібні загрубіння вздовж перетинки. Чи можна їх якось зменшити?

— Ні.

Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову чіпляюся за міліметри.

А проте врода — це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи. Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне, про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що вони могли б бути більшими.

13.02. Сьогодні вечірка на честь Дня святого Валентина. Весь час розмірковую, що я їм скажу. Признаватися до того носа чи ні? Може, відвернути від нього увагу, наприклад обтяти волосся чи зробити яскравий макіяж?

— Я цього не робила б, — порадила Евка. — Ніхто навіть не помітить. От побачиш.

Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру наших стосунків.

Зміна характеру наших стосунків

— Коли ти йому скажеш? — запитала Евка перед самим Новим роком.

— Що я маю йому сказати?

— Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.

— Гадаєш, я повинна це зробити?

— А як довго ти збираєшся це приховувати?

— Не знаю. Скільки вдасться.

— І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?

— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…

— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?

— Гаразд. Скажу йому завтра.

— Ти не мусиш, Малино.

— Не мушу, але скажу.

Ми сиділи в мене на кухні.

— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.

— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.

Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.

— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?

— Напевно, що не мій батько.

— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.

— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.

— Слушно. Світ через це не завалиться.

— А що буде з нами?

— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.

Ура! Все буде класно.

* * *

Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.

— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.

— За дружбу, Рафале, і за кохання.

— Кохання приходить і минає, а дружба триває.

— Чого це ти про цю дружбу?

— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.

— Це погано?

— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.

— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.

— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?

— Невдале одруження, — промимрила я.

— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і

1 ... 3 4 5 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак свіжої малини"