Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.

Ліхтар гасне. Минає ще хвилина, і двері, клацнувши, від’їжджають убік.

— Ваша бабуся хвора, — кажу я швидко. — Просила передати їй пиріжок і горнятко масла.

— Заходь, Червона Шапочко, — відповідає чоловік, якого не видно в темряві.

* * *

У кімнаті зовсім немає ламп. Тільки дзеркальна банка зі світлячками. Мене це дратує: ми не бачимо обличчя того, хто нас пустив. А на ньому нічні окуляри: він нас чудово бачить.

Єва намацує в темряві стілець і сідає. Хвилини три ми всі мовчимо: ми з Євою витріщаємося в темряву, чоловік нас роздивляється. Я тримаю себе в руках — вдаю, що мені байдуже.

Урешті він вирішує, що ми ті, за кого себе видаємо.

— Скільки? — запитує без передмов.

— Сто енерго, — кажу швидко. — Хоча б вісімдесят. Одним пакетом. Просто зараз.

— Тисяча монет. Готівкою.

У мене перехоплює подих: не вистачає грошей. У нас із собою на двох вісімсот вісімдесят дві, і ні копійки більше. А на рахунку — нулі і в мене, і в Єви.

Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.

— Сімсот, — кажу спокійно.

Він мовчить. Літають і метушаться світлячки у банці. Шарудять. Моторошний звук.

— Дівчатка, ви розумієте, куди прийшли? Або ви платите і заправляєтесь, або ви звідси не виходите. Таке правило.

Єва важко дихає. Я сильніше тисну ногою на її ступню. Їй, мабуть, боляче, але мені зараз треба, щоб вона мовчала!

— Якщо ми не повернемося до ранку, — кажу якомога байдуже, — ваша бабуся дуже засмутиться. І пришле дроворубів.

— Дурненька. До ранку тут нічого не буде. Навіть ваших трупів.

— Сімсот п’ятдесят.

— А ти дика, — мовить він здивовано. — Дев’ятсот п’ятдесят. І більше жодних поступок. Гроші з собою?

— Вісімсот. — Мені дедалі важче стримувати тремтіння.

— Дев’ятсот.

— Вісімсот вісімдесят дві. — Я не витримую і заплющую очі. І цілу хвилину слухаю шарудіння світлячків у банці.

— Згода, — каже він нарешті. — Просто з поваги до твоєї наполегливості, дитинко.

Він іде до банки зі світлячками. Відкриває кришку, занурює всередину руку, зачерпує у пригорщу (фе!). Викидає у кватирку. Знову закриває банку, ставить на те ж місце. Світлячки намагаються злетіти і б’ються об скляні стінки.

— Скільки вас тут ходить, — бурмотить чоловік. — Про запаски не думають, живуть одним днем… І мруть. Ти, — несподівано повертається до мене, — ти скільки б протягла без дозарядження?

— Не знаю, — гарячково нишпорю по кишенях, збираючи гроші. Сотні не вистачає. Могла я, розраховуючись із рикшею, замість десятки віддати сотню?!

— І я не знаю, — каже він із дивним виразом. — Довго мені чекати? Давай гроші!

Я простягаю йому все, що у мене є. Він перелічує миттєво — у цілковитій темряві. В окулярах.

— Дитинко, ти помилилася, — каже він дуже лагідно. — Тут сімсот вісімдесят дві.

Я вдесяте обмацую кишені. Бічні, нагрудні, внутрішні…

У глибині кімнати відчиняються ще одні двері. Входять, здається, троє — вони величезні, пахнуть шкірою й потом, дзвенять металом, сопуть. В опуклих лінзах їхніх окулярів віддзеркалюється банка зі світлячками.

— Ти що, гратися зі мною надумала? — Дилер майже сичить. І в цю мить, коли він робить крок до мене, мої пальці намацують — у глибині кишені штанів — туго згорнуту купюру.

Дилер заспокоюється. Знову перелічує гроші. Киває громилам у темряві:

— Повний бак. Одним пакетом. Ось цій, кволій… А з цієї дикої не зводьте очей!

У темряві поблискують зуби. Дилер усміхається.

— Ідіть за ними, дівчатка. Вони вас не скривдять.

* * *

Один іде попереду. Двоє — з боків. Ніби конвоюють. Єва чіпляється за моє плече.

Ми виходимо на задній двір, завалений мотлохом і непотребом. Я підводжу голову й бачу, що небо потроху світлішає.

Передній відлучається, наказавши нам залишатися на місці. Мені на плече опускається важка гаряча лапа.

— Чуєш, ти, чорна… У тебе хлопець є?

— Є, — відповідаю крізь зуби. — Чемпіон із кара-дзюдо.

— Брешеш! — Громило сміється. Зблискують окуляри й зуби.

Його рука проводить по моїй спині. Я відстрибую.

— Облиш, — каже його напарник. — Шеф приб’є.

— Ой, та я тебе прошу… Шеф навіть не дізнається.

Цієї миті повертається той, що йшов попереду. Кладе на землю перед Євою плаский портфель. Відчиняє. Витягає манжету. Єва закачує лівий рукав. Її тіпає.

Манжета охоплює Євину руку вище ліктя.

У цю хвилину я ні про що не думаю, навіть про громила за спиною. Я дивлюся на Єву. Портфель тихо гуде. Єва глибоко зітхає, напружується, по її обличчю розпливається посмішка… Ну от. Нарешті. Ми змогли, ми зробили, нарешті!

Яскраве світло заливає подвір’я — покинуті коробки, каністри, трьох громил із портфелем і нас із Євою.

— Стійте, де стоїте. Енергетичний контроль.

У мене відбирає ноги.

Громила й не думають «стояти на місці». Однаковим рухом лізуть за пазуху… Що у них там — розрядники? Самостріли?!

Єва підстрибує і, волочачи за собою портфель, кидається в тінь. Я за нею. Чомусь найважливішим мені здається зняти з Єви манжету — а потім хай доводять, що ми причетні до оборудки, може, ми просто тут проходили…

Ох, нічого вони не доводитимуть. На