Читати книгу - "Фірман султана"

Все літо Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Звенигора думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невільників — а він вряди-годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:

— Кучук-ага, я одержав вісті з Кам'янця… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає. Чим це пояснити, Кучук-ага?

Звенигора не сподівався, що паша так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.

— Як немає? Невже він помер?

— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір'я — викинув кілька курушів[3] на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!

Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

— Дивно, — сказав Зенигора. — Може, ваша людина помилилась, ефенді?[4]

— Не думаю. Їй не вперше це робити.

— І все ж її було обмануто в Кам'янці!

— Ким?

— Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

— Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! — різко промовив паша і, круто повернувшись, вийшов геть.

В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, він прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп'ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала від крові червоною.

Кров'янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що він ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.

— Треба щось придумати, братове, — шепотів він. — Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена… Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!

— Що тут надумаєш, пане Мартине? — озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. — Ось зірвемося з прив'язу, тоді будемо гадати… Вже не багато зосталося — більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!

— Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!

— Ну, що ж — треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті засікти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…

— Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, — промовив Спихальський. — А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?

— Всі ми з одного тіста, пане Мартине, — морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. — Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!

— Га-га-га! — зареготав Спихальський. — Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!

— Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.

— А то так, прошу пана… Отож я і мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя. Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?

— А чого ж. Це славна думка! — погодився Звенигора. — Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!

Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.

4

Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

— Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми