Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Людина повертається з минулого 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Людина повертається з минулого" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 35
Перейти на сторінку:
прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…

— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі:

— То правда, кімната тимчасово була вільна… Ну, він попросив, я погодився…

— Не розумію, чому ви повинні були погоджуватися?

— Зовсім не повинен був, — знічено пробуркотів Ілієв. — Нічого я йому не винен… Просто незручно було, він же давній знайомий і чув, що кімната вільна… «Плата, — казав, — не має значення…»

— А з чого, власне, він жив?

— Звідки мені знати? Мав грошенята. Може, заховав дещо в сестри.

— Справді, у нього в кімнаті були грошенята, — погодився я. — Хоча й не бозна-скільки… Так що ви казали про «Комету»? Що за товариство було ота «Комета»?

— Шахрайська контора, — пояснив Ілієв, знову задоволений тим, що може мені чимсь допомогти. — Звичайне приміщення з трьома кабінетами для трьох шефів та однією кімнатою для бухгалтерії, оце й уся «Комета». Одначе орудувала мільйонами. Усе було погоджено з німцями. Гітлерівці постачали літаки й запасні частини для нашої армії, але все проходило через «Комету». Словом, щось на зразок представництва. Усе зводилося до того, щоб здирати три проценти… А три проценти з мільярдних поставок, ви розумієте, що це таке?.. Все з'ясувалося на процесі. Через те Медарова й засудили на стільки років позбавлення волі…

— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?

— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…

— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.

Ілієв розвів руками:

— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…

— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…

— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…

— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?

— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.

— А чому сам один? Чому не вся «Комета»?

— Щоб самому загарбати всі гроші, — ледь-ледь посміхнувся Ілієв. — Казали, що він забрав геть усе.

Здавалося, відповідь вичерпна, проте я все розпитував:

— Але навіщо йому було викрадати торбу отих банкнотів, що їх друкував Філов.[5]

Ілієв хотів було відповісти, та в цей момент відчинилися бічні двері і до холу ввійшов підліток років п'ятнадцяти, в новому плащі. В руці він тримав скрипку у футлярі. Хлопець чемно привітався.

— Татку, я йду на урок, — сказав він і, помітивши, що в нас серйозна розмова, вийшов.

— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.

— Йшлося про банкноти, — нагадав я.

— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.

— Отакі були компаньйони?

— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…

— То як же можна було довірити усе золото Костову?

— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві.[6] Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.

— Хто такий Андрєєв?

— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.

— Він теж утік до Німеччини?

Напевно, — стенув плечима Ілієв.

Ви вірите в це?

— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.

— А ви втекли б? — спитав я.

— Я? А чого мені тікати?

— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?

— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.

— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?

— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.

— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…

Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:

— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.

— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.

— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?

Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.

— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.

— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.

— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!

— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.

— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?

— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…

Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.

— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.

— Чому саме я? — стріпнувся господар.

— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.

— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено

1 ... 3 4 5 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина повертається з минулого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина повертається з минулого"