Читати книгу - "Контрольний укол"

Приходив Вадим Миколайович поспілкуватися з нами, цікавився хворими, яких він оформлював до нас на лікування. Був Циркуль небагатослівним, але іноді (під настрій) розповідав цікаві історії про хворих. Мені запам'яталася одна.

— Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на ній… похоронний вінок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони мені: «Бабуся ще жива!». Виявляється: йшла бабця на похорон своєї подруги, купила їй вінок, а по дорозі потрапила під машину. Ну, викликали «швидку». У бабці — удари, рана. Треба в лікарню. А вінок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегідь підготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лікарні з вінком.

У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.

Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.

— Зайдіть!

Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.

— Можна до Вас, Василю Васильовичу?

— Так, заходьте, будь ласка.

Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.

— У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?

— Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.

— Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?

— Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.

Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.

— Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається — крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв — серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.

— Ну що Ви! — не витримав я. — Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.

Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.

— Як Ваше прізвище?

— Пономаренко Віра Сергіївна.

Я узяв її історію хвороби, погортав.

— Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петрович — досвідчений, грамотний лікар.

Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:

— Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?

Я оторопів.

— Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович…

— Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.

— Та я в принципі не заперечую…

— От і добре. Дякую Вам.

Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.

Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було з ким, і я був змушений перетравлювати це в собі. Ніяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лікуватися у мене, та й майбутня бесіда із завідувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, відчуття радісного очікування. Камінь на душі не дав мені спокійно спати й уночі. Верзлося щось тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, — подумав я, — вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.