Читати книгу - "Брайтлі і темна печера"

Несподівано в глибині печери Тім почув якісь звуки й обережно став просуватися на них. В одній руці він стискав запалену галузину, а в другій — самостріл. Нарешті у світлі факела Тім побачив заглиб­лення в стіні печери. Там хлопчик розгледів трьох маленьких сіро-­рудих цуценят. Малюки із цікавістю вилупили на нього свої оченята.

«Невже це вовченята? — подумав Тім. — Якісь вони худі й жалюгідні…»

Хлопчик обережно наблизився до них. Вовченята тулилися одне до одного, ховаючись від яскравого світла, і жалісно скавучали.

Тіму чомусь стало їх шкода.

А в цей час Софі та Брайтлі зайшли до печери. Простуючи за Тімом, вони також опинилися коло лігва вовченят.

Брайтлі відразу відчув, що з малюками щось негаразд — надто голодні й худі були вони.

— Тіме, будь ласка, не зашкодь їм, — шепотіла Софі, дивлячись на впертого мисливця.

— Ну й хижаки, — пробурмотів Тім. — Де ж ваша мама?

І тут він уперше злякався. Але хлопчика наполохав не страшний хижак. Зненацька його заскочила неприємна думка. Якщо і з’явиться вовчиця, то вбивати її буде надто жорстоко. Адже малюки загинуть без матері. До того ж мати захищатиме своїх щенят і битиметься не на життя, а на смерть… Тоді вже йому не минути лиха!

«Треба мерщій покинути це місце!» — вирішив Тім.

— Ах! Брайтлі, ти бачиш — Тім не скривдив малюків! — зраділа Софі.

— Він добрий, просто хоче здаватися дорослим. Але не знає, як насправді стати ним.

Тім спробував якомога тихіше і швидше покинути вовче житло, хоч і розумів, що на відкритому місці ­мати-­вовчиця буде так само небезпечною, як і в печері. Треба встигнути віддалитися від цього місця якомога далі.

Але як це зробити в цілковитій темряві?

Хлопчик сів біля вогнища, щоб зігрітися й поміркувати.

Софі та Брайтлі все ще були в печері. Друзі не хотіли покидати бідолашних щенят.

— Вони такі маленькі, — прошепотіла Софі. — Де ж їхня мама? Може, з нею трапилося щось лихе?

— Певно, що так, — погодився поні.

— Треба знайти її. Ти вирушай на пошуки, а я побуду з малюками, — запропонувала Софі. — Можеш зробити так, щоб вовченята мене бачили, але не боялися?

Брайтлі підлетів до вовченят і подмухав на малюків. Ті здивовано закліпали оченятами, побачивши перед собою феріґарда й дівчинку.

— Вони тебе не бояться? — спитала Софі.

— Тварини дуже розумні. Вони знають, що жоден феріґард ніколи не скривдить їх.

— А чи можуть вони не боятися мене?

— Сідай коло них. Я поясню їм, що ти друг.

Софі сіла біля лігва, а Брайтлі заговорив зі щенятами вовчою мовою. Малюки поскаржилися, що мама давно не приходила й вони дуже зголодніли.

— Отож вовченята голодні, а з їхньою мамою, напевне, щось трапилося, — пояснив Брайтлі. — Вони тебе не боятимуться.

Вовченята повільно вийшли з лігва й підійшли до Софі. Вони зручно влаштувалися в дівчинки на колінах. Поні намалював у повітрі сяйний прямокутник, який перетворився на ковдру, що виблискувала теплим світлом.

— Так вам буде тепло й світло, — сказав феріґард, закутуючи Софі вкупі з вовченятами. — А я полечу за їхньою мамою.

— Повертайся швидше.

Пролітаючи повз Тіма, Брайтлі вирішив поговорити з хлопчиком. Адже, той, боячись, що вовчиця може повернутися, міг накоїти дурниць. Щоб хлопець не злякався, Брайтлі підлетів до нього й повільно виник із повітря. Тім здригнувся, але відразу заспокоївся, розгледівши крилатого поні.

— Тіме, не гнівайся на нас, будь ласка. Ми не змогли покинути тебе на самоті, — лагідно мовив Брайтлі. — Ти молодчага, що не скривдив вовченят. Але тепер їм потрібна допомога. Схоже, їхня мама потрапила в біду.

— Звідки ти знаєш? — обережно спитав Тім.

— Вони мені самі розповіли, — відповів поні.

— Розповіли?..

— Звичайно, я ж розумію мову тварин. До речі, Софі залишилася з вовченятами.

— Софі? Звідки вона там узялася?

— Ми йшли за тобою до печери. Та це тепер не найголовніше. Чи не міг би ти піти до Софі? Бо їй там самій буде страшно. А я спробую знайти вовчицю.

— Навіщо вона тобі? — здивувався Тім.

— Якщо вовченята залишаться без матері, вони загинуть від голоду. Гадаю, урятувати тварину набагато шляхетніше, ніж убити її. Чи не так?

— Гаразд. Я допоможу вам урятувати вовченят. — Тім рішуче крутнувся й пішов до Софі в печеру.

А Брайтлі вирушив на пошуки вовчиці.

Тім увійшов до печери. Він здивувався, помітивши, що тепер тут стало не так темно, як було раніше. Хлопчик легко знайшов Софі. Вона сиділа біля вовчого лігва, закутана в ковдру, що випромінювала синє світло.

— Софі, — тихенько покликав Тім.

— Тіме, як добре, що ти прийшов. Бо самій тут незатишно, — зізналася Софі.

Дівчинка відгорнула край ковдри й прошепотіла:

— Поглянь, вони зігрілися.

Тім сів поруч із Софі. Він побачив на колінах у дівчинки трьох вовченят, згорнутих клубочком.

— Дякую, що не скривдив їх, — мовила Софі, поглянувши Тіму в очі. — Я знала, що ти зовсім не злий. І Брайтлі сказав, що насправді ти добрий.

— Брайтлі? — перепитав Тім.

— Так звати чарівного поні.

— Як ти з ним познайомилася?

— Він сам до мене прилетів, — засміялася Софі. — Я так злякалася, коли він зненацька з’явився переді мною! Але він такий чудовий, добрий… Він сказав, що феріґарди всі такі.