Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Старі лотерейні білети, марки. Кілька адрес — знову ж таки напроти них самі ініціали… Виписки, здебільшого з технічних видань. Одна з них обведена червоним олівцем. Клим читав: “Личинка мурашиного лева викопує у піску воронкоподібну ямку різкими рухами лопатоподібної голови, заривається в землю, зовні лишаються тільки довгі щелепи. Дрібні комашки, здебільшого мурахи, проповзаючи по сипучому краю воронки, скочуються на дно й намагаються вибратися з неї. Тим часом “лев” із своєї засідки бомбардує їх піском, поки вони не впадуть аж на дно кратера, просто в отруйну пащу підступного вбивці. Через хвилину висмоктане тільце мурахи викидається з ямки, і личинка чекає на нову здобич”.

Цікава виписка. Під нею — креслення-схема, лінії, мов павутини, утворили чіткий контур сердечка. Певно, ще один варіант технічного приладу. Ярчук перегорнув аркушик і підвівся від подиву: поміж сторінок лежала знайома фотографія — він і сестра у школі, на новорічному святі… Так, так, у 1969 році… Дивно, мами тоді вже не було, як же цей знімок міг опинитися тут?

На очі Климові знову потрапив зловісний контур на підлозі, обрізані кінці проводки. Він підійшов і уважно оглянув дротинки. Потім вийшов на кухню, узяв відро, знайшов ганчірку і почав витирати крейдяні лінії.

Почувся стукіт у двері. Ввійшов худорлявий підліток у м’ятих вельветових штанях і полинялій безрукавці з емблемою якогось ансамблю. На блідому обличчі — розсипи ластовиння. У руці він тримав велику картонну коробку. Хлопчина нерішуче переступав з ноги на ногу.

— Никандр Данилович удома? — спитав нарешті.

— Спочатку вітаються. — Клим, витираючи руки, з цікавістю оглядав хлопчину. — А потім уже розпитують.

Підліток опустив голову, спідлоба зиркнув на Ярчука.

— Де ж вій? Мене Пташко прислав.

— Пташко? Це хто такий?

— Фізик.

— Який фізик?

— Учитель з нашої школи.

— А-а, ось як… Нема тут Никандра Даниловича, взагалі нема. Ясно?

— Кудись поїхав?

— Помер.

Підліток стояв, ще нічого не розуміючи, і розгублено кліпав очима.

— Отак, братику. А я його син, приїхав, значить, сюди, та пізно.

— А як же… вони ж домовилися з Пташком відбалансувати ось цей двигун, — хлопчина вказав очима на коробку. — Для гуртка…

— Для гуртка? ‘

— Ага, технічної творчості. Водневий двигун, перший у системі юнацької творчості.

Клим підійшов до підлітка, поплескав його по плечу.

— Ти ж чуєш, помер він. Нещасний випадок. А я нічим допомогти не можу, з водневим двигуном не мав справи.

— В них взагалі мало хто розбирається. Хоч він весь — тільки маховик і редуктор…

— Ясно… Мене звуть Клим, а тебе як?

— Костянтин.

— Ось що, Костянтине, сідай-но відпочинь. І розкажи мені, будь ласка, що ти знаєш про Никандра Даниловича. Я ж його зовсім не знав. Жив далеко звідси.

— Буває, — якось по-дорослому мовив Костянтин. — Мій нас з матір’ю кинув уже років сім тому. Але я про нього все знаю. Навідується часто.

— Ну ось, а я взагалі не знав, де живе, що робить.

— Вам про батька може розповісти Пташко. Вони контачили, особливо коли фізик ще тут жив.

— Так ти не місцевий?

— Ні, я з сто дванадцятого мікрорайону. І школа там, і гурток.

— Ясно. Давай тоді мені свої координати, загляну колись. Хочеться, знаєш, на власні очі побачити, як народжуються сьогоднішні технічні досягнення.

— Даремно глузуєте, ми тримаємо першість по області вже два роки. У Києві медаль одержали…

Костянтин, сівши до столу, швидкими рухами накидав на папірці план мікрорайону, позначивши на ньому школу. Подав Климові аркушик.

— Заходьте. У нас цікаво.

Вранці Клим почав був збиратися в місто, але згадав: сьогодні субота, установи закриті. Вирішив сходити в школу № 3, певно, вона тут, у містечку.

На шкільному дворі, залитому яскравим сонячним промінням, було тихо — галасливі школярі роз’їхалися на канікули. Під густими акаціями, за рогом школи, хтось монотонно постукував молотком. Клим попряму* вав туди, сподіваючись зустріти хоч одну живу людину. Назустріч йому вибіг великий чорний пес, насторожено оглянув Клима, але не загавкав, супроводжуючи його на відстані кількох кроків.

Хазяїн собаки, довготелесий старий у брудній робі, збивав фанерний ящик. Коли Ярчук підійшов ближче, старий обернувся і підняв на зморшкуватого лоба окуляри в сталевій оправі. Пес замахав хвостом і ліг під кущем.

— Доброго ранку. Посилку майструєте?

Старий, мружачись від сонця, все ще розглядав Клима.

— Здрастуйте. Еге ж, посилку. Фруктів вродило цього року. Хочу переслати. А ви в якій справі? В школі сьогодні нікого немає.

Клим розгорнув пакунок.

— Скажіть, це ваша річ?

Старий взяв інструмент у руки, оглянув його.

— Цанзюбель… Мій, тобто шкільний. Данилович, пам’ятаю, взяв з півроку тому, та, певно, забув віддати, бідолаха. Я про нього зараз і не згадав би.

— То ви його не бачили протягом цього часу?

— Ну чого ж, стрічалися, бесідували… Наші справи холостяцькі, мало кому цікаві. Я ж тут сторожую, люблю побалакати з людиною. А ви хто йому будете?

— Син.

— Ось воно що! Він ніколи про дітей не згадував. Жив сам, як палець. Як і я…

Старий випростав шкарубкий палець з кривим подряпаним нігтем. Палець докірливо захитався перед носом Ярчука.

— Ну, мабуть, ви не сам, коли посилочку готуєте, хтось же є?

— Однополчанин, у Куйбишеві. Разом воювали на Білоруському фронті.

— І Ярчук там був?

— Ні, він на Тихоокеанському флоті відвоювався. Там, казав, і до техніки прикипів.

— Він що, мав схильність до техніки?

— Не те слово. Спец, як кажуть, золоті руки. Недарма його так Пташко поважав.

— Чув про Пташка…

— З ним вони нерозлийвода були. Воно й зрозуміло, вчитель теж усяку там механіку любить. А ось чого Данилович з різними покидьками водився — ніяк не збагну. — ^Побляклі очі старого запитально дивилися на Клима.

— Я якими покидьками?

— З усякими… В школі тут було двоє волоцюг, слава богу, закінчили торік, так він з ними все про щось перешіптувався. А вони ж справжнісінькими хуліганами були… Прізвище одного — Соколовський, а другого забув як… І ось така погань прилаштувалась на роботу не бий лежачого. У Будинку моделей цими… манекенами. Варто було десять років учити таких. З пап’є-маше за тиждень зробити можна. А я ж поважав Даниловича, свідком на весіллі у нього був, жінку його, Марину, добре